Слово Григорія Сковороди

Я замовкаю, милосердний творче,в союзі спокою став всевловимим слух,і оглядаю поглядом дозорчим,як гонить долю швидкобіжний дух.

А з вежі тіла видно лиш минуле,та небосхил, та ще підступний степ,і намистяний голос осавула,що на кургані круками затерп.

І проступає чорний слід стожарнітам, де траву постригли вітряки,і привиди, мов юрмища базарні,ідуть по обрію понуро у

Війне полова, запорошить очі,і звук протне раптову сліпоту,і я почую, милосердний творче,усю забуту світом лункоту.

Хриплячих коней і риплячі кола,повйокування, нокування, свисті голос міді та заліза голос,і вигуки, що вгору піднялись.

Сиричний ляскіт, брязкіт, валуванняжіночих голосів, пісень —

Ось-ось слух лопне, лиш додай останнійдо всього ще й сопілки

Та знову тиша… курява ядучаі дух заб’є, зведе на манівці,аби відчув умовність всіх ополченьі ненадійність патика в руці.

Аби пізнав всю немічність на дотик,і пучками щербатості збагнув,і, втративши усі земні висоти,прославив лиш життєву довжину.***