1.
Так, я тут був.
І ви були тут всідо того ще, як піднялися води.
Це в душах наших той потоп осів,після якого розрослись народи.
Адам — це ти.
І Єва також — ти,і Ной потопний вийшов з твоїх чресел.
Ти все живе любов’ю освятив,коли сідав до рятівничих весел.
Яке зухвальство майструвать ковчег,усім на подив думати про «потім»,яке безглуздя — світ же безберег —і про спасіння думать при потопі.
Країну мертвих переплить — забуть,не втратить глузду від журби-печалі,дощі поземні поза часом йдуть,і води піднялися
Дивуюсь — наповіщо я живий? —коли під днищем хлюпає скорбота.
Невже до втрати світу я вже звик?
Вода позаду, і вода
І вимила із пам’яті водаімення всі і все колись прожите?
Землі немає, протікає дах,і межі часу водами
Трива хвилина, довша, аніж вік,і стало тісно й затхло у ковчезі;сон налягає, не зімкнуть повік —з очей струмує погляд
І виринають з глибини мерці,і начиння спливає непотрібне.
Де плакальщиці, де усі журці?
До днища кругло приростає
В облавки глухо роги стукотять.
З води кругліють підняті копита —не зміг я вас, не зміг порятувать:бог гніву лютий, а вода —
Не зміг усе насіння вберегти,і втрати всі осіли в чорній
Мій обрій стане колом самоти,який переступити не в спромозі.
Ковчег пливе по спинах, по горбах,деревам мертвим розтинає крони,з руки моєї уже рветься птах,і корчиться вже корінь
Шукає шпарку в днищі, щоб втектив нечисту повінь, води каламутні,які пронозять місяці й хрести,рубіни гострі і шпилі могутні.
О книго врат!
На чорних сторінкахя прочитаю яблуні з вугілля;шугне вогонь, як білка, по листках,кіптюгою сійне колишнє зілля.
Пливу й дивуюсь, я зберіг словникречей забутих в підковчезнім світі:«колиска», «прядка», «ночви», «лойовик»,що ані з звуків зіткані, ні з літер.
Вони ніби сховалися в мені,ізмалившись в свідомості до маку.
А числа всі зосталися на дні,таблиці днів занурились в муляку.
Забув, окрім Ареса, всіх богів,складав молитву тільки богу гніву —безпам’ятство не має берегів,а води ці розлиті не для співу.
Шубовськають прокльонів кругляки,бо руки в’яже гаддя, як мотуззя,а до повік налипли копійки,і самота окреслилась у крузі.
Останній кінь облавок люто гриз,іржав, немов просився в чорну книгу.
Я плив в ковчезі головою внизі кружеляв на місці, наче дзига.
В ногах пітьма, зверх голови —
Куди пливе кочег?
В країну мертвих?
Ні просвітку, ні прогадку нема —душа сп’яніла в тванній
Куди що тоне?
Д’горі?
Чи на дно?
У води кинув непотрібний
Плавба в нікуди сприкрилась
Небесні води також непрозорі.
Ні серафимів, ні крилатих риб,утоплеників бачу
Допоки ще триватиме цей триб?
І де ж той шпиль святого Арарату?
Натрапив в словнику на слово «рід»,і пригадав Михайла та Устима,і, мов жаринки, заховав на спіддуші своєї — в каламуті
Жбурнув у воду й давні копили,і биту шашелем прадідову ковганку,живицею ж облавка засмоливсобі повіки, щоб проспать до ранку.
І радісна наснилась Оболонь,і Сом, і Кульбак, і Зима, й
І чую їхні потиски долонь,і бачу — з урн валує клоччя
Чому вони вітають — не питай,бо твій ковчег знайшов нарешті землю.
Вона ж хоча піщана, та свята,і вирвавсь вигук: — Я й таку приємлю!
Так, я тут був.
І ви були тут всі…що до Адама… до часів потопу…— Куди лише той мул віків осів? —ніяк не можу й досі
Скрізь заганяють палі у піски,що радісно в безпам’ятстві біліють.
Та хто ж гортає чорні сторінки?
Дивлюся в небо тупо, без
Я» не було.
І
И» були
Лише був жар в череслах та крижах,була жага незвідана й недремна,і, мов струна, бриніла ще
Не обірвали б, то й могло б не бутиані мене, ані солодких слів.
Губ пелюстки вам розхиляла сутінь,щоб я пилком легесеньким осів.
Ні, ще не «я», а зваба та стремління:краплина меду й крапля дощовазійшлись, щоб розчинитися в кипіння,і лінія зімкнулась кругова.
Вниз по спіралі і по ній же вгорути виринав, щоб нуритися знов.
Ні, ще не «ти», а рідина прозора,в якій скупенько засвітилась кров.
У ній уже зімкнулося минуле,і сходились з двох боків два світи,змикалися небесні дві півкулі,і промінець в’язався золотий.
Краплинка, непомітна в океані,напружений від млості
Я» одночасно в очі ваші глянув,ні, ще не «я», двогострий промінець.
Ви прагли не м е н е, а насолоди,довічного занурення й злиття:в його очах був чоловічий подив,в твоїх зіницях поклик до життя.
Вічувши своє місце ув огромі,окремішність свою і власний жах,її очима глянув на солому,дле він лежав так, ніби на ножах.
Там я, о ні, а зав’язь вечоровавтягла у себе й о г о риси всі:м е н е понесло у потоках крові,хоч т и ішла босоніж по
І я поплив, сліпий, але видющий,промацуючи радістю пітьму,наче горіх в прозорій шкаралущі,дививсь навсебіч, але все — в
Та знав, що мене носять по Тіамтупотоки вод солоних і святих.
В о н а ж, в цю мить пшениці повний лантухзавдавши, гнулась знов від
А барабани, ревучи, молотять,у молотарці миготять снопи,і вістюки м е н е скрізь тебе колють —пірни в солому, тільки не
Бо я вже є, в горіховім суденціпливу, бортами стукаю в живіт, —ти чуєш, як відлунює у серцімоя плавба й мій горішаний
А в і н ножем все перевесла ріжеі слухає, як завиває пас.— Та швидше обертайсь! — зіпає він жена те-бе, ні, віднині вже на н а
І я зерном тужавію щомиті,у кулі тверднуть всі мої кістки,а твої груди молоком налиті —по них повзуть, мов п’явки,
Це т и їх називаєш ко-лос-ка-ми,вони ж стожаллям бачаться мені,у вас свій вік, а я ж поза віками,у дочасових нуртах, в глибині.
В мені щось є від риби і від пташки —ще ж стільки перевтілень мене жде:людиною народжуватись важко,все втягнеться, і хвіст не
Оці плавці руками стануть згодом,щоб твої груди, нене, поторкать;та поки що пливу по теплих водах,занурений в досутню
Нахлюпують у човен води
Богине Іштар, де вже той Урук?
Світ безберегий, я в човні запертийі тільки чую хвиль високих
То кулаки гамлесять тебе, нене,щоб я у смертних водах утопивсь;солом’яним став світ, що був зеленим,стовпи полови вгору
Греби!
Греби скоріше,
Уршанабі,долоні притули до живота.
Бо чоловічі руки, наче краби,повзуть, щоб розірвать тобі
Уту!— гукнула голосом
Всезрячий ти й по правді воздаєш!
Світ з чорного переінакш в зеленеі погаси в очах вогонь пожеж!
До тебе прихилила слух Інанна,жбурнула й о м у в очі вустюки:і миттю заболіли мені рани,і присмоктались до грудей
Я захлинувсь, бо похитнувся човен —у небі перехнябивсь молодик,і закуріла на весь світ полова,зернина заховалась під
Під язиком мовчальним та під серцему подихах мене таїла ти,впокоївши руками води смерті,спинила сльози, щоб я міг
І я поплив — хвала богині Намму!
Угледівши дві брами твоїх віч, —о матінко!
Стоять віки за нами,попереду я бачу ряд сторіч.
Голос вирвавсь на волю — кричав я чому, —що, з пітьми виринаючи, нурюсь в пітьму?
Що сирітство відчув?
Що болючий розрив?
Чи тужбу за потоком, в якому я плив?..
Холод?
Дотики пучок пекучих?
Чи жар?
Я лежу, як лежав колись в і н на
Та чому на мені не й о г о кров — т в о я?
В головах стовп полови високий
Пополам розділили поділений час,роз’єднали нам кров, відокремили
У руках повитухи виблискує ніж, —та втопи ж його в мене, благаю, скоріш!
Бо дарована воля велика й гірка,бо долоня торкає мене шкарубка.
Чую, в ночвах хлюпоче знайоме тепло,і занурююсь знову у те, що було, —розчиняється тіло у лоні води:відпустіть, відпустіть — відпливу назавжди!— О безпомічна воле, позбавлена сил! —я кричав, наді мною ж когут
Відпливаю від т е б е щомиті, поглянь,я знемігся в плавбі від води та
О заступнице Дано, м е н е порятуй,поверни в лоно неньки, верни німоту!
Твоїми я очима прядку бачу,тчу пучками твоїми полотно,щовечора слізьми твоїми плачу,стираючи з колиски порохно.
І лойовик підсліпувато блимана ночви, повні теплої пітьми.
Мене нема, та я для тебе зримий —вже зеленію на краю
Ще безіменний, без таблиці долі,хоч наперед обчислений вже
І матері вже маряться престоли?
А може ж, ясла?
Глиняний засік?
Та хвилі днів від себе відгортаєші дивишся за обрії нічні,я вже пливу, як янголятко з раю,не знаючи нічого про земніоті страждання, болесті та муку,я чую в голосах чужих розпуку —то не радіють — тужать по мені…3.
Плоть від плоті твоєї, від крові кровина,я — накільчена в роті твоєму
Час обрушивсь ураз, білий світ хилитнувсяі, ковтнувши повітря, ізнов
Бо не викричать розпач глибокий з єства,що до рук сповивальних уже доплива.
Тінь від тіні твоєї і пагінець твій —наповіщо мене сповивати в сувій?..
В’яжуть руки, і ноги, і волю мені! —наче кокон, лежу у глибокім
Відпустіть, відпустіть — попливу, попливувід життя, в забуття, в течію
Час почався, почув, як годинник зацокав:він викрапував рівно в пісок із
Час почався, крутились іржаві трибки,і намітилась тріщина в ньому:було видно її крізь усі сповиткиі крізь шкіру мою
Час почавсь — полотно розірвалось навпіл,і запахли кожухом ягнята.
І від ноші важкої розчахувавсь стіл,бо на ньому був час ледь
Благодатная жоно!» — ніхто не
Ти ж лежала, як сніг, на соломі.
На стільниці від тебе я десь відпливав,відчуваючи зв’язану втому.
Я упився найпершим повітря ковтком,і твій вік задля мене
Перший сон увійшов, як в вуста
Перший янгол уперше
Пастухів я побачив, побачив волхвіві промінчик зорі над собоюі збагнув глибину незнайомих ще
Наділи його, боже,
Ладан, золото, миро — в ногах,і хвала, і крізь сльози — молитва:— Хай не буде хоч він яко наг, яко благ,він же частка твоя і твій
Шепотіння сухе… і долоні
І ув’язнена воля в сповитку,і обірваний світ, що стягнувся вузлом,і у плоть мою заткану ниткуя відчув… І на нитці лляній хилитнувсь,приторочений міцно до
Я по ній павучком піднімусь, піднімусьі спасусь від нічної купелі…4.
Життя в мені відкрилось, наче храм,в якому виголошують пророцтва.
Прибивсь сюди я і забув про там,повітрям губи змочено, як
Я тут в човні, у ситі для життя,в розгойданій під стелею колисці,і на два боки плевели летять —ростуть внизу замети золотисті.
Мов маятник — вона: сюди-тудихитається і міряє хвилини,ні, то байдак, що вивергнувсь з води,в якому задихається
Не волочіть те судно по землі,тугі вервечки вам обріжуть плечі.
Присядьте при високому століі погамуйте пристрасті
Іваном?
Можна… Краще вже
Та що мені до вашого імення?..
Літа полова густо над столом,у хаті каламутить
І ти схиляєш, матінко, лице:до ластовинок золотих знайоме,змальоване веселим промінцем,у облямівку кіс чи то соломи.
За вінця губ переливався сміх,а очі перекинуті від мене:у них розтанув сповивальний сніг —повітря запрозорилось
Це нове море — в ньому кожен звуксвій колір має і свою стежину…— Синочку мій — це дев’ять тих сполук,що творять райдугу в повітряних глибинах.— Синочку мій! — це ніжність, це злиття,це кров моя, що йшла по
Ой матінко! — повітря — це життя,воно нас відокремлює
Воно ввіходить з подихом, мов клин,і розтискає тріщину щомиті.— О матінко! — кричу. — Я знов один,пливу повітрям в дзеркалі розбитім.
Коли я до землі, скажи, спущусьз висот підстельних, з царського престолу?
Вітрильник світла сутінню напнувсь,і лодія викреслює
В очах моїх відбився навпакивесь світ, бо я задивлений у воду.
У ночвах з мене змили шар лускиі записали в карту родоводу.
Вже витіснився з пам’яті той світ,в якому притабанив до Уруку,відгукувалось серце на магніт,коли до мене прихиляла руку.
Безпам’ятство настало, забуття —немовби світло змило все минуле,крізь губи наливалося життяі поділяло мозок на
В одній відлунням буде те весь вік,що збудеться і смутками, і снами,а друга — по зернинці, як засік,наповниться іменнями й словами.
І найсолодші: «ма-ма», «ба-ба», «дід» —крізь лійку горла в розум
Який далекий, безберегий світ,де хвилі днів в колиски днище
Пливу… пливу… у балках по снігах,по ручаях та по розмоклій глині,і тісно водам в рваних берегах,і мені тісно у своїй
Крізь соломинки цівками стікаблакить весняна та прозорі тіні,а кокон кільчик серця протика,і пучечки ворушаться корінням.
Ворушаться — їм ґрунту не вхопить, —колиска глухо чоркає об кригу,і скрапує твій час за миттю мить,і хтось розкрив життєву твою
Сон переходить в сон, а день у ніч,вода переливається у воду,на рівні хмар пливе тобі навстрічковчег, який спасе усі
Майбутнє буде — рівень його ось:на скелі нерозгадана позначка;призначене народження збулось,і прохолола родова гарячка.
Збулась висока повінь весняна,зірвало міст і залило криницю:добуде рідну землю аж зо днатобі у дзьобі непомітна птиця.
З ковчега вийде весь минулий світ,і ти впізнаєш Єву та Адама,і зайдеш ти, як в потойбічний світ,в своє життя, ввійшовши, мов до храму.
Всі ті, хто був до тебе, вже пливуть,бо води забуття раптово скресли,побачиш їх крізь ночі каламуть —в руках у них стеблини, наче
Вони у світло нурять колоски —ковчег пливе, прискорюваний вітром;тут всі строї, взувачки всі… віки:пра-пра-пра-пра-прадід мій
Останній, хто в шеренгах тих стояв,застебнутий в розмоклу вже шинелю,був в і н, і шибку криги протирав,щоб зазирнуть крізь неї у оселю.
Аби мене побачить в сповитку,він фінську кригу протирав до кровіі, соломинку стиснувши ламку,в губах замкнув невиказане слово.
Воно крізь сніг звучало як
А я крізь призму криги бачив рану,і дірку в шапці, мокрій від сльоти,і лід у валянках, що й повесні не
Я бачив у кишені перший лист,де всі слова хімічні розповзлися,та звуки всі в повітря піднялись,і гримнув постріл — ключ
Твої слова, убиті на льоту,ударять в шибку і мене розбудять;і я заплачу вперше в німоту,немов крижинка захолоне в
І всюдисущий смерті посланець,слухняний Намтар пролетів незримо,пролопотів: отець-отець-отець…в повітрі залишивши смужку
Мене він бачить з відстані життя,крізь синю шибку, танучу
Проте він тоне, тане в забуття,затиснувши у жмені соломину.
І з кожним похитом колиска відпливавсе далі й далі — з пучок час
Під днищем, наче стрілка часова,колиски тінь невтомно кружеляє.
Звідкіль мені знайомий білий світ,хоча і чорний зовсім не забутий?..
Заноситься до хати околіт,дід хреститься швидкоруч до покуття.
Нарешті мені вибрано ім’я,і пам’ять призвичаїлась нарешті,що вище всіх вознесений тут яі відхиляю присуди тутешні.
Та чи ж спроможне це ім’я вміститьусі світи та обрії високі?
Проте його нічим уже не змить —ні сутністю, ні світляним потоком….
Не камінь ти, не подорожник ти,ти — ім’ядавець і за камінь старший,хто зрятував весь світ від німоти,словами білий простір
До тебе?
При тобі?
Чи ще до всіх?
На поклики глибокі обізвалисьвода водою, а снігами — сніг,і кулями смертельними —
Соломою відлунили жита,а мною ж вся любов твоя, матусе,мене підносять руки до Хреста:ще вище — над собою —
На куль соломи згодом покладуть,що хилитнеться, наче пліт розшитий,щоб знав, твоя земна далека путьпроляже в морі збуреного
Торкають хвилі, і летить пилок,і засипає вщерть мою колиску.
Повзе, повзе зелений колосок,і жайвір лет заточує так низько,що пучками погладжу йому хвісті причешу насторчену пір’їнку.
Ось зараз встану я на повен зрістй почую вигук зляканий: — Мій синку!
Плуг золотий і золотий яремвпадуть із неба — обпечуть долоні,і борознами рідний черноземзбуруню я суденцем плоскодонним.
За день — життєвий простір обпливу,у глибині побачу городища,розділить проділ степову траву,або точніше, тріщина з-під днища.
По ліву руч — зазолотіє степі табунами загуляють коні,розкинеться безмежжя золоте,де молоко дзвенить
Золоторунні вівці йдуть до рук,щоб золото здоїв я до відерця,і в золото відлитий вічний лукстрілу занурить у тремтливе серце.
По праву руч — жита, жита, житаі перепел принадно підпадьомка,пилку хмаринка жовто проліта,хитається колиска-плоскодонка.
Метелики на бильцеві цвітутьі, відпурхнувши, рушать моє судно;вже бачу я крізь жовту каламутьсвої свята майбутні й свої
Ось дід в сорочці довгій, наче бог,мене під саме небо підіймає,і сонечко золотить нас обох,немов готує вхідчини до раю.
О всемогутній, в тебе на чоліхто проорав цю тріщину глибоку?
По один бік — вже холод забілів,по другий — чорні нагустились змроки.
І, наче насінина в борозну,я падаю — нема ні дна, ні впину:промірюю прожиту глибинуі пучками хапаюся за глину.
Я був щасливим, бо безсмертя мав,я був всевіда, але пам’ять втратив:нічого вже про смерть не пам’ятав,бо днями був майбутніми багатий.
І все забув про той далекий світ,що, наче вікна, виповнений
Куди пливе на довгій лаві діді пучками стискає чорну свічку?
Куди пливе і пучками стиска,мов пелюстину, той останній пломінь?
І догорає ниточка тонка,і віск на груди крапа крізь
Він до грудей долоні присмолив,аби пливти було йому зручнішеу небуття — ізвідкіля й приплив, —до тих, кого лічбою стало
Пливе у невідь дерев’яний пліт,вчепилась в нього мати й не пускаєі люто проклинає чорний світ,який для сущих відчинив був Каїн.
Ізвідкілясь прилинула бджола,і діду руки схрещені цілує,і, мов узяток, крапельку теплайому дарує, але дід не
Він тріщину на грудях міцно стис,аби для інших ширшою не стала.
І жмурять мені очі: — Не дивисьна костомаху й косу
Мені дорослих незнайомий страх —він вужчий за єство моє
Бо я ще знав, що стає прахом прах…та не по ньому ж вся родина
І щось я бачу, бачу тут одинтаке, для чого й слів іще немає:вікно у стелі, отвір між хмарин,де шестикрила кружеляє
І світлий промінь пада з висотикрізь кригу стелі — сліпить мені очі:у ньому бджілка все летить, летить,і я слідком за нею линуть хочу.
Який політ, яка височина —бджола все вище тоне в круговерті.
З книги життя зникають імена,і вписуються інші в книгу смерті.
Все суще втягує той промінь, наче зрак,на дні лишаються одні лише лушпини:човен труни, сокира та мідяк,штани, сорочка біла й
Від променя зникає навіть слід,і бджілка обернулась на
Падінням уривається політ,зануренням у ґрунтові глибини…5.
Виповнивсь світлом човен мій драний,слух переповнивсь хлюпотом
Вже і доплив: ось п о р і г дерев’яний —тихо світилося тіло прозоре.
Двері терпляче чекали знайомства,бо хилитались від дотиків світла,в очі пускаючи сонячний простір,в ніздрі — п’янливі пахощі
В світі навколишнім все родичалось:зав’яззю — вишня, цвітом — калина,яблуня кору мені відкривалаі шелестіла:
Сину мій,
Губи мені цілував подорожник,ніжно стелився спориш під ногами,і за предметною зримістю кожногобачилась справжність, суща
Травами трави були, та й не тільки,бо одночасно були і
Сонях сумирний, що ріс на причілку,ствердно кивнув і мені головою.
Як я — ось тут, а у хаті
Хто ж замість мене виповнює простір?— Пустка? — і сонях ствердно киває, —сам ти до себе ж приходиш у
Тут я і там… Скрізь
Півень червоний мною
Та розминались з собою щомиті,тільки ж про це ще ж ніхто і не знає.
Правда, і я ще не знаю нічого,бо до ромашки тягнуся руками.
Я лиш на крок відступивсь від порогаі переповнивсь ущертно словами:— Яблуня, соняшник, квіточка, вишня…—скільки ув очі ввійшло одночасно,стільки ж у світ і мене з мене вийшлоспалахом звуків, світлом
Та я не знав ще, що в тріщини мовичас затікає, окремлячи суще.
Я ж все об’єдную голосом знову,«світе!» гукаючи дужче і
Світ, наче мати, на ласку багатий,листя хитається, цідяться тіні,сіла на пучку квітка крилата,наче було у нас спільне
А подорожник жилами вріссяі переповнив соком зеленим.
Сам із собою зустрівся:тінь, увійшовши, вийшла із мене.
Простір сріблястий ген розпростерся,ти ж одночасно — розп’ятерився.
Сів у пелюстку — й ти вже Телесик:— Рибко, велика й маленька, ловися!
В затінку станеш — ловиш жар-птицючи горбоконика в сутінках саду,знайдеш в росинці живую водицю —вигубиш зміїв стоглавих
Водо жива!
Ти завжди швидкоплинна,не перепливти човном тебе,
Губи спіймали лише крапелину —та й ти ж солона, водо, зі
Водо печалі, водо зажури,я вже спивав тебе в неньки з обличчя,весь з головою у тебе зануривсь:б’ють аж ізо дна джерела
І виринав… та у жменях ні краплі —сіль, мов луска, укривала все тіло,після купелі у двері не втраплю:хата, неначе яйце, —
Біла і кругла — стіни суцільні:не віднайду ні дверей, ані вікон,котиться шляхом, мощеним сіллю, —півень-червінень з дверей
Біла ромашка білі пелюсткисипле й мені запорошує
Зникли дерева — пустка, ой пустка, —тонеш і ти у тумані молочнім…6.
Гукну я:
Мамо!» — вітер обзивається.
Гукну я:
Сонце!» — кущ всиха калиновий.
Гукну я:
Світе!» — голос розмивається,торкну порога — миттю стає
В Нічому тонуть всіх істот полутінки,в глухі нетечі речі западаються,лиш блискавки прожилюють ці сутінки,в яких мій човен круто хилитається.
На дно камінням дні мої угнічені,де задихнулись витвори із мармуру,вінками водорослими увінчані,вшановані залізними примарами.
Мул віковий простелено на злежищах,нашарувалась сажа по всіх згарищах.
І ніж лежить у попелищі теплий ще —його ворушить чоботом
Як мені сонце викопати з попелу,а голку де знайти на смерть Кощеєву?
Хати, мов яйця, у вогні полопались,а днище у човні моїм
Вганяю пучки, аби зшити тріщину,у хаті двері, що мов пліт, хитаються…— Хайль Гітлер! — люто верещить арійщинаі мертвою водою захлинається.
Широку тріщину замащуючи глиною,правую я до берега Дніпрового.
О цвіте смертний, горенько калинове!
Кому ж ти маєш чорною корогвою?
Вогонь в колисці під кущем хитається,а голова у соняха прострелена,і хрест стирчить над дідом, наче палиця,стенаючи плечима обгорілими.
Пливе мій човен над життям затопленим,а слідом виноград в’юнкий волочиться.
Ромашка біла утопилась в попелі,і тону я у світовій
За що вчепитись, бо солому ж спалено,леміш золотокрилий
Болюче мати мацає підвалини,що золотим вогнем були оздоблені.— Нічого, —
Вигорта з-за пазухиполову чорну, поміж неї —
День прибува, і даленіють спалахи,і обтряха колиска перевернута.7.
Трави не перевищую, живу на рівні серця,дивлюся на дерева травневими очима:так широко й осяжно за день я розпростерся,немовби розволікся на все повітря димом.
Біжить солодкий коник і землю кучерявить,мій кучерявий голос його не доганяє,і я слідком смикнувся, та не пускають трави:життя таке коротке, а обрії
І я ходжу по колу, припнувшись сам до себе,а тінь моя кружляє у протилежний бік,і часу зупиняти мені уже не треба,бо в колі мого зору спинивсь його потік.
На глибині травневій свічусь зеленим тілом,муруючи хатину зеленую з піску;немов листки, долоні мої позеленіли,і світиться краплина солона на листку.
А на зубах хрумкочуть калачики зелені,їси їх, запиваєш зеленим молоком,і тиша тінь зелену вигойдує для мене:приляжу на листку я, укриюся
Який стоячий день, мов затягнула ряскавсе плесо і сховала в зеленій глибиніпшеничні калачі — зостався шнур від в’язки,що зашморгом хитався на глиняній стіні.8.
Пронизлива земля, роздряпана, як рана,мені боліла так, що я не міг ступнуть.
Карлюччя дротяне цвіло скрізь непов’янно,і в пригорщу не бралась вода швидка, мов
Якщо хтось голос мав, то й він від спраги висох,і замість звуків всюди розволочився дим.
На чорному шляху танцює п’яний вихор,і тітка Неминайка кружляє разом з ним.
І котиться, мов бочка, в долину тінь залізна:вона немов тікає подалі від людей.
І сонце у зеніті, хоча й година пізня,але позаду тіні слідом ніхто не йде.
І я прошепотів, мов знав це слово, — «зрада»,мов хтось його в мені ж і підказав,і бачив, як із неба на мене камінь падав,то його кинув Каїн — це я достоту знав.
З-під черевиків попіл розгарячілий жбухав,крізь тріщину сорочки світилося плече, —напружено ступав він, так ніби постріл слухав,і дим двома струмками курився із очей.
За ним юрба волала несамовито:
Зненацька розступилась розпечена
І очі я протер — це, може, мені сниться?
Нікого і ніде…і тільки слово «зрада» лунає звіддаля…9.
Учився щирості і зором я, і слухом,весь білий світ правдивості навчав —слова ж боляче вкрапувались в вуха,проте той біль і в грудях не вщухав.
Так солодко заходив у вуха шелест листя,і радісно проймав тонкий пташиний спів.
Проте чому було болючим в моїй мислі —оскільчасте, колюче — це западання слів?
Від слова «голод» аж до крику «хліба!»,від зойку «куля» — до клятьби
Їх із грудей я вирвати волів биі вишкребти в свідомості зо дна.
Я вірив дереву, і безіменній квітці,і безборонній прим’ятій траві;був зрозумілим безсловесний світ цей,в якому всі росли й були живі.
І слово «смерть» ізвідкіля взялосяна кінчику терпкого язика,чому воно не викреслене й досіз терплячого людського словника?..
Хай буде «світ» і чисто слово «сонце!»,слова «життя», «вода», «земля»,
Вони, мов крем’яхи, у мене на долоньці, —їх вистачить на всіх, на всіх, на
Змикаю губи, та благають речі,щоб їх для схову у слова впускав:«колиска», «ночви»… півень сів на плечі,дим заповза ув очі й
Тріщить солома, горобці зі стріхиза пазуху розстебнуту летять.
Кружляє прядка — тче вогонь на втіху,слова від болю в горлі
Світ повертався у домівки слів,і повертались голоси
Вовняно-кучеряво джміль гудів,зникаючи у щілинах соломи.
У камені пробуджувався рух,в землі — земля пробуджувалась тихо.
Заледве чутне щось вловив мій слух,ніби пісок закручувавсь у вихор.
Піщаний голос ниткою сукавсь,мов тонко випрядався із куделі,зав’язувавсь вузлом розтятий час,відновлювались лінії оселі.
І на руїнах розроставсь бур’ян,угору пнулось обріділе жито,копали вдови глину на саман —на дні війни знаходили
У голосінні рвались імена,і на сльозах замішувалась глина,і мертвий час іржею ізо днавитискувався скупо по
На дні війни лежали колоски,і яблуня постріляна, і сонях,і повні вщерть зчорнілі стільники,з яких я попіл витрусив в
Що глибше в землю заганявсь рискаль,то глибшим було дно мого окопу,і камінь, наче жменя, розтискавсь,показуючи в грудку збитий
І стріли я знаходив та мечі —усе знаряддя, інструменти
О заволоки, мовчите?
Мовчіть!
Землі наївшись досита по зуби!
Яка вона?
Солона вам на смак?
Чи прісна, може?
Чи від часу скисла?
Вона ж бо й кістя ваше не прийма —череп’я ваше котиться зі
Ви вибивали попіл з колосків,його задосить — жмені ваші повні.
Безликі ниці пасерби віків,ви канули у темінь
День другий починався, наче зойк,і вигріб я із попелища скельце,крізь нього глянув — зацвіта бузок,бджола співає, і радіє
І час видовжувавсь, і простягався зір:крізь скельце видно так було далеко,і гори хмар, і хмари білих гір,нагірний холод, і долинну
Було вже видно лінії вітріві кольори не з’єднаних ще звуків,і вигук «світе!» у губах дозрів,щоб в ньому відбулися всі сполуки…10.
Так зелено — аж обриси розмитісамого дерева, що назване
Так зелено, що й тінь позеленіла,а кров зелена у зеленім тілівступає у волосся, наче сік,людський переінакшуючи
І зеленіє бронзова Медеявід люті, що закута у метал,і вітер дзвонить: де я? де я? де я?
Про час нічого й я не
Він бронзовий, бо бронзові погруддя,хоч патина зелена її
Двадцятий вік? — курортне многолюддя,зіпа транзистор — чаєчка
Вік кам’яний? — покритий берег
Та ж згустки нафти плямами на
І сосна в небо глибиться корінням,кущиться крона в глибині
Така вона зелена, що аж чорна,її гаврани вкрили, як листки,росте вона отут уже повторно,тому в минуле нуряться
У завтрашнє вп’ялась вона коріннямі рівноваги в просторі шука,бо обіперлась з усіх боків тінню,у ній і час навспак перетіка,ніби пісок в годиннику
В якому віці, вимірі якому?..
Незатишно, беззахисно мені?
І де, і на якій ми глибині?
В землі, у небі, на якому боці?
Норки і чайки тут на кожнім кроцібезживні, нерухомі,
І смокче зелень з глибини якої,з якого дна реліктовий самшит?
Мов жабуриння, зелень рву рукою,щоб прикипіла до бетонних плит,рву древню зелень,що, неначе маска,пристала й до обличчя…рву пов’язку…і прозріваю —зір мені болить,бо в очі наливається
І…і губи розриваю, наче кору,шукаючи утрачений словник,та шепочу одне лиш:море, море, море —від вітру в роті аж бринить
А колір моря, колір днів прожитих,та днів майбутніх, того дня, що є;зелене ниття з глибини блакитіжиття чи смерть — не знаю — хто снує?..
І вивергнута з глибини копійказ гербом зітертим, ликом без ознакпоказує: безглузде все настільки,як стертий і безвартісний
А поруч пір’я віхоть, що був птахом,уже не будить думки про політ;натомість тне повітря аркуш бляхи,а замість вітру — коле тіло
І я не хочу знать, в якому віцішукали руно, й хто мене
Кущами з гір біжать зелені вівці,і ніж зелений землю протика…***
