В форму слова твого перелито жадання,скажеш «яблуко» — вмить заопуклиться плід,сік на пучках проступить лише з дотикання,тінь пообіч застигне кружальцем, як лід.
Слово суще, лукаве, спасенне,перемліле в устах — хоч кричи.
Промовляєш його цілоденно,цілонічно… Та слово мовчить.
Видихаєш його на свічадо,придивляєшся — крапля дрібна,і тьмяніє вона, мов окрушина згляду —мерехтить срібна нить шовкопряда,тоне, тане, сягаючи
Ставиш гілку-вербілку у склянку з водою,переводиш у слово незвіданий зміст —бачиш, ніби стіна поміж словом й тобою,сніг стоїть у твій зріст.
На стіні тій верба, розпорошена тінню,і разки розпорошених сойчиних крил,і синиці висять, мов кленове насіння, —розмахнулась ураз… біла труш… срібний
З джерела того слова непам’ять зринає,вже не зглибити, ні, ворушку каламуть,що колись пореклася вмістилищем раю,а тепер: в с е з а б у д ь, в с е з а б у д
Научися мовчать, переважувать тишу,так немовби до тебе і слів не
Тільки хто це по стінах крижиною
І гукає студено: —
Озирнувшись, бери олівець кольоровий,обведи свою тінь по шпалері старійі до неї промов власне слово ізнову —чи себе розпізнаєш в фігурі кривій?***
