Залатано пам’ять, мов драну сорочку,сніги зарівняли всі дати-рубці,і, ніби люстерко, торішній листочокти міцно затис у своїм кулаці.
А в ньому окрайчик весни віддзеркаливсь,осколок води та небесна блакить,і скрапують з шиї вишневі коралі,а поруч рука чоловіча тремтить.
А крику ж немає — його вже не чути,бо вийшов за межі люстерка-листка,якого не стиснуть тобі, ні зігнути,бо він, мов жарило, пече, обпіка.
Крізь отвір в долоні б’є променем світло,і видно летючого в небі хреста,і холод струмує густий, тогосвітній,немов у глибінь перейшла висота.
Той промінь холодний тебе протинає,аж цяточку видно на блузці густу,на грудях немов молоко проступає, —я чую, я чую його гіркоту.
Та губи шукають медвяного лона,язик пам’ятає, що то молочай,та й з часом стає все медове солоним,а промінь мовчальний став лезом
Подай хоч півслова, півкрику,
Якщо не обличчям, словами відбийсь;і видно мені лиш караючу руку,з якої намиста викрапує низь.
Сніги сповивальні закутали тіло,крізь щілину пов’язі видно листок:обтяжливо тихо, виснажливо біло…язик обпіка молочаю ковток…***
