Эпитафия (Жизнью земною играла она, как младенец игрушкой)

Навчися лісової мовиіз книги лисів та сарнят! Виходить місяць до дібровиписать елегії на пнях. Струмки полощуть срібло тиші,в росі купається трава. Хай найпростіші з всіх словау книзі лісу ніч напише!

Росте хлоп’я, мов кущ малини,підкови на шляхах дзвенять. Ось ластівки в книжках пташинихзаписують початок дня. Запрягши сонце до теліги,назустріч виїду весні. Окриленим, хрещатим снігомспівають в квітні юні дні.

Мої дні жорстокі та холодніполину навіяли в пісні,потонули обрії в безоднічорної весни. Знов підказує мені до вухаслів спокуслива, похмільна їдь,що поглине серце завірюха,хоч би мимохіть. Так складатиму в дні анестезіїцю отруйну дань…

Про дівчат і про купцівоповідає давня повість. Крилата чарка у руці,жага і трунок гусне в крові. Червінці дзвонять на столі,і місяць — найхмільніший келих. Схилився вечір до земліі срібним сяйвом ріки стелить.

Корови й дині. Білий янголна лопуха зеленій плахті. Хто будить в серці тужну п’янкістьі хто колише темний страх твій? Ще неоправданий, таємний,мов кріт, від дна коріння риєі грає, мов кларнет підземний,в кипінні форм, у барв завії.

Не мусили писати віршів,спокійний мати день, спокійну ніч. Віднині смак вина мені погіршав,світ помутнів довкола віч. Не знаєте страждань поета,для нього дні — мов шпаги, ночі — гірші,кожна хвиля має гостроту стилета,переслідують і…

Об хмару хмара, мов об дошку дошка,ударить глухо, й небо затріщить. З лопати хмари сиплються дощі,немов пісок дзвінкий. В зелену ложкулистка бере калина дощ, мов юшку,і п’є, і п’є, мов струмінь щастя жданий,мов бризки сім’я, мов росу…

Червона молодість півоній. Яка краса! Яке п’яніння! Візьми моє чоло в долоній оборони, моя весіння!