У всякого своє лихо,
І в мене не тихо;
Хоч не своє, позичене,
А все-таки лихо.
Нащо б, бачся, те згадувать,
Що давно минуло,
Будить бознає
Добре, що заснуло.
Хоч і Яр той; вже до
І стежки
Не осталось; і здається,
Що ніхто й
Не ступив там; а згадаєш,
То була й
З монастиря
До Яру страшного.
В Яру колись
Табором стояли,
Лагодили самопали,
Ратища стругали.
У Яр тойді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат з
Одностайне
На ворога лукавого,
На лютого ляха.
Де ж ти дівся, в Яр
Протоптаний шляху?
Чи сам заріс темним лісом,
Чи то
Нові кати?
Щоб до
Люди не
На пораду: що їм
З добрими панами,
Людоїдами лихими,
З новими ляхами?
Не сховаєте! над
Залізняк
І на Умань позирає,
Ґонту виглядає.
Не ховайте, не
Святого закона,
Не зовіте
Лютого Нерона.
Не славтеся
Святою войною.
Бо ви й самі не знаєте,
Що царики коять.
А кричите, що
І душу і
За отечество!..
Єй-богу,
Овеча натура;
Дурний шию
І не знає за що!
Та ще й Ґонту зневажає,
Ледаче
Гайдамаки не воины
Розбойники, воры.
Пятно в нашей
Брешеш, людоморе!
За святую
Розбойник не стане,
Не розкує
У ваші
Народ темний, не
Лукавого сина,
Не розіб’є живе
За свою країну.
Ви — розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому
І землею, всім даною,
І сердешним
Торгуєте?
Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!..
Дуріть
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть бога.
Бо в день радості над
Розпадеться кара.
І повіє огонь
З Холодного Яру.
Вьюнища, 17 декабря 1845
