Ну що б, здавалося,
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!..
Знать, од
І голос той, і ті
Ідуть меж люди! …..
Похилившись,
Не те щоб дуже зажурившись,
А так на палубі
І сторч на море поглядав,
Мов на Іуду… Із туману,
Як кажуть, стала
Червонолицяя
А я вже думав спать лягать
Та й став, щоб трохи
На круглолицю молодицю,
Чи теє… дівчину!..
Матрос,
Таки земляк наш з Островної,
На вахті стоя,
Журився сам собі чогось,
Та й заспівав,— звичайне, тихо.
Щоб капітан не чув, бо з
Якийсь лихий, хоч і земляк.
Співа матрос, як той козак,
Що в наймах виріс сиротою,
Іде служити в москалі!..
Давно, давно
Я чув, як, стоя під вербою,
Тихенько дівчина співала,
І жаль мені, малому,
Того сірому-сироту,
Що він утомився,
На тин похилився,
Люде кажуть і
Мабуть, він упився».
І я заплакав,— жаль
Було сіроми-сироти.. . . . . . . . . . . . . . .
Чого ж тепер заплакав ти?
Чого тепер тобі, старому,
У цій неволі стало жаль
Що світ зав’язаний, закритий!
Що сам єси тепер москаль,
Що серце порване, побите,
І що
Було в йому, то розлилося,
Що ось як жити
Чи так, лебедику?!
Друга половина 1848,
Косарал]
