Утечище моє, прибіжище, криївко,бездомному мені незатишно і гірко, —як в полі полину, пожухлій бадилині, —в дводільній однині від літа і донині.
Темніючи лицем, мов явір на відлигу,дивився я на сніг посизілий, мілкий:над ним, як в льодохід,пливли уламки криги,стинаючи з ялин насторчені вершки.
Я голову пригнув, ввібравши глибше в плечі,і слухав, як летять важкі вітри лелечі,і пошепки благав: — О, проминайте, хмари,з-перед очей моїх зникайте, мов примари…
В промоїнах вгорі просвічували води,і відблиски швидкі котились вдалечінь…а погляд, як і сніг, вологим був зі споду,набухлою тяглась позаду чорна
Вона мене назад щосили відхиляла,і різала рамена повітряна шлея,так наче в новий день уперто не пускала,де з кіссям у руках стояла смерть моя.
І прихистку мені ніде, ніде немає,і брилою сумною в ногах не тінь — тягар,а з тріщин угорі висотувалась зграя,і ширилось гучне, непогамовне: — Кар!
І, впавши долілиць, затулюючи вуха,провалювавсь крізь сніг в потужну течію,і слухав, як несе вода нестримним рухомв безмежну широчінь, мов тріску, плоть мою.***
