День риштований шелестом лісу —підіймаєшся вгору, аж очі холонуть,і рука розгортає єдвабну завісу,навивається шовк на долоню.
Як все видно: ясна на осонніжінка зв’язує тіні у жмут.
І лежать валунами розмлоєні коні,утопившись в траві і позбувшися пут.
А ген там, попід гай, де з тонких соломинокдітлахи видихають блакитниць синиць,річка нижеться густо з росинокі сміється вода горілиць.
По долині луна вогкувата —мерехтить павутина тонка —голос матері — треба спускатись:на землі тебе доля чека.***
