Заступила чорна
Та білую хмару.
Виступили з-за
З турками татари.
Із Полісся шляхта лізе,
А
Із-за Дніпра напирає
Дурний
З Ромоданом.
Мов та галич,
Вкрили
Та й клюють єлико
А ти,
Чигирине!
А ти, старий Дорошенку,
Запорозький брате!
Нездужаєш чи
На ворога
Не боюсь я, отамани,
Та жаль
І заплакав Дорошенко,
Як тая дитина!
Не розсиплем вражу силу,
Не встану я знову!..
Возьміть мої
Клейноди, панове,
Та однесіть москалеві:
Нехай Москва знає,
Що гетьмана
На світі немає.
А я, брати запорожці,
Возьму собі
Та піду поклони
В Межигор до Спаса».
Задзвонили в усі дзвони,
Гармата гримала,
У дві лави
З москалями
Аж на милю — меж
Понесли
Годі тобі,
Петре,
Із Тясмина воду!
Положили ті
Попенкові в ноги.
Іди,
Петре, в
Молитися богу.
Не пустили Дорошенка,
У рясі пізнали,
Закували у кайдани,
В Сосницю послали.
А з Сосниці в Я р о п о л ч
Віку доживати.
Отак тобі довелося,
Запорозький брате!..
Виглянуло над
Сонце із-за хмари,
Потягли в свої
З турками татаре.
А ляхи з своїм Чарнецьким,
З поганим Степаном,
Запалили церкву божу.
І кості Богдана,
Й Тимошеві в
Гарненько
Та й пішли собі у Польщу,
Мов добре зробили.
А москалі з
В неділеньку
Пішли собі з
Шляхом Ромоданом.
Мов орел той приборканий,
Без крил та без волі,
Знеміг славний Дорошенко,
Сидячи в неволі,
Та й умер з нудьги.
Волочить кайдани.
І забули в
Славного гетьмана.
Тільки ти, святий
Згадав у
Свого друга
І звелів
Над гетьманом
І богу
За гетьмана,
За Петра служити.
І досі ще що рік божий,
Як день той настане,
Ідуть править
Над нашим
В
Друга половина 1848,
Косарал]
