4 мин
Слушать

Причинна

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто нігде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.

В таку добу під горою,

Біля того гаю,

Що чорніє над водою,

Щось біле блукає.

Може, вийшла

Матері шукати,

А може, жде козаченька,

Щоб залоскотати.

Не русалонька блукає

То дівчина ходить,

Й сама не зна (бо причинна),

Що такеє робить.

Так ворожка поробила,

Щоб меньше скучала,

Щоб, бач, ходя опівночі,

Спала й

Козаченька молодого,

Що торік покинув.

Обіщався вернутися,

Та, мабуть, і згинув!

Не китайкою

Козацькії очі,

Не вимили біле

Слізоньки дівочі:

Орел вийняв карі

На чужому полі,

Біле тіло вовки з’їли,

Така його доля.

Дарма щоніч

Його виглядає.

Не вернеться

Та й не привітає,

Не розплете довгу косу,

Хустку не зав’яже,

Не на ліжко – в

Сиротою ляже!

Така її доля… О боже мій милий!

За що ж ти караєш її, молоду?

За те, що так щиро вона

Козацькії очі?..

Прости сироту!

Кого ж їй любити?

Ні батька, ні неньки,

Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,

Бо люде чужії її засміють.

Чи винна голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить,

Літає, шукає, дума – заблудив.

Щаслива голубка: високо літає,

Полине до бога – милого питать.

Кого ж сиротина, кого запитає,

І хто їй розкаже, і хто теє знає,

Де милий ночує: чи в темному гаю,

Чи в бистрім Дунаю коня напова,

Чи, може, з другою, другую кохає,

Її, чорнобриву, уже забува?

Якби-то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла;

Живого б любила, другу б задушила,

А до неживого у яму б лягла.

Не так серце любить, щоб з ким поділиться,

Не так воно хоче, як бог нам дає:

Воно жить не хоче, не хоче

Журись», – каже думка, жалю завдає.

О боже мій милий! така твоя воля,

Таке її щастя, така її доля!

Вона все ходить, з уст ні пари.

Широкий Дніпр не гомонить:

Розбивши, вітер, чорні хмари,

Ліг біля моря одпочить,

А з неба місяць так і сяє;

І над водою, і над гаєм,

Кругом, як в усі, все мовчить.

Аж гульк – з Дніпра

Малії діти,

Ходімо гріться! – закричали.

Зійшло вже сонце!»

Голі скрізь;

З осоки коси, бо дівчата).. . . . . . . . . . . . . .

Чи всі ви тута? – кличе мати.

Ходім шукати вечерять.

Пограємось,

Та пісеньку заспіваймо:

Ух!

Ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Місяченьку!

Наш голубоньку!

Ходи до нас вечеряти:

У нас козак в очереті, в осоці,

Срібний перстень на руці;

Молоденький, чорнобровий;

Знайшли вчора у діброві.

Світи довше в чистім полі,

Щоб нагулятись доволі.

Поки відьми ще літають,

Посвіти нам… Он щось ходить!

Он під дубом щось там робить.

Ух!

Ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила».

Зареготались

Гай обізвався; галас, зик,

Орда мов ріже.

Мов скажені,

Летять до дуба…

Схаменулись нехрещені,

Дивляться – мелькає,

Щось лізе вверх по

До самого краю.

Ото ж тая дівчинонька,

Що сонна блудила:

Отаку-то їй

Ворожка зробила!

На самий верх на

Стала… в серце коле!

Подивись на всі

Та й лізе додолу.

Кругом дуба

Мовчки дожидали;

Взяли її, сердешную,

Та й залоскотали.

Довго, довго

На її

Треті півні: кукуріку!

Шелеснули в воду.

Защебетав жайворонок,

Угору летючи;

Закувала зозуленька,

На дубу сидячи;

Защебетав соловейко

Пішла луна гаєм;

Червоніє за горою;

Плугатар співає.

Чорніє гай над водою,

Де ляхи ходили;

Засиніли понад

Високі могили;

Пішов шелест по діброві;

Шепчуть густі лози.

А дівчина спить під

При битій дорозі.

Знать, добре спить, що не чує,

Як кує зозуля,

Що не лічить, чи довго

Знать, добре заснула.

А тим часом із

Козак виїжджає;

Під ним коник

Насилу

Ізнемігся, товаришу!

Сьогодні спочинем:

Близько хата, де

Ворота одчинить.

А може, вже

Не мені,

Швидче, коню, швидче, коню,

Поспішай

Утомився вороненький,

Іде, спотикнеться,

Коло серця

Як гадина

Ось і дуб той

Вона!

Боже милий!

Бач, заснула виглядавши,

Моя

Кинув коня та до

Боже ти мій,

Кличе її та

Ні, вже не

За що ж вони

Мене із

Зареготавсь, розігнався

Та в дуб головою!

Ідуть дівчата в поле

Та, знай, співають ідучи:

Як проводжала сина мати,

Як бивсь татарин уночі.

Ідуть – під дубом

Кінь замордований стоїть,

А біля його

Козак та дівчина лежить.

Цікаві (нігде правди

Підкралися, щоб ізлякать;

Коли подивляться, що вбитий,

З переполоху ну втікать!

Збиралися подруженьки,

Слізоньки втирають;

Збиралися

Та ями копають;

Пішли попи з корогвами,

Задзвонили дзвони.

Поховали

Як слід, по закону.

Насипали край

Дві могили в житі.

Нема кому запитати,

За що їх убито?

Посадили над

Явір та ялину,

А в головах у

Червону калину.

Прилітає

Над ними кувати;

Прилітає

Щоніч щебетати;

Виспівує та щебече,

Поки місяць зійде,

Поки тії

З Дніпра грітись вийдуть.[1837,

Петербург]

0
0
601
Подарок

Тарас Шевченко

Стихи Тараса Шевченко. (25 февраля [9 марта] 1814 — 26 февраля [10 марта] 1861) — украинский поэт, прозаик, мыслитель, живописец, график, этногр…

Другие работы автора

Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Сегодня читают

Уходил поначалу призыв на войну
Ryfma
Ryfma - это социальная сеть для публикации книг, стихов и прозы, для общения писателей и читателей. Публикуй стихи и прозу бесплатно.