Хіба самому написать

Хіба самому

Таки посланіє до

Та все дочиста розказать,

Усе, що треба, що й не треба.

А то не діждешся його,

Того писанія святого,

Святої правди ні од кого,

Та й ждать не маю од кого,

Бо вже б, здавалося, пора:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я

Кобзаря» ,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

Не похвали собі, громадо!

Без неї, може,

А ради жду собі, поради!

Та, мабуть, в яму

Із москалів, а не діждусь!

Мені, було, аж серце

Мій боже милий! як хотілось,

Щоб хто-небудь мені

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?..

Бо хоч зостаріюсь затого,

А ще не знаю, що роблю.

Пишу собі, щоб не

Часа святого так на так,

Та іноді старий

Верзеться грішному, усатий,

З своєю волею

На чорнім вороні-коні!

А більш нічого я не знаю,

Хоч я за це і

Тепер в далекій стороні.

Чи доля так оце зробила?

Чи мати богу не молилась,

Як понесла мене?

Що я

Неначе лютая

Розтоптана в степу здихає,

Захода сонця дожидає.

Отак-то я тепер

Та смерть із степу виглядаю,

А за що, єй-богу, не знаю!

А все-таки її люблю,

Мою Україну широку,

Хоч я по їй і

Бо, бачте, пари не

Аж до погибелі дійшов.

Нічого, друже, не журися!

В дулевину себе закуй,

Гарненько богу помолися,

А на громаду хоч наплюй!

Вона — капуста головата.

А втім, як знаєш, пане-брате,

Не дурень, сам собі

Перша половина 1849,

Косарал]