Де правда — Бог чи той живий потік,
Який засіяв землю чудесами?..
Тобі належить витратити вік,
Щоб мовити просвітлено: те ж саме!
Чи в назвах справа?..
Вічну
Давно уже збагнули мудрі люди:
Життя — це Світло.
Темрява — це
І так усюди по світах,
Усюди!..
Жили б ми завше у добрі — не в
І рай давно б уже прийшов до хати,
Якби на цій безрадісній
Людьми не вміла Темрява ставати.
Та лихо в тому, що вона
Царями та отцями всіх
І павутиння розгорта своє.
Щоб витлумити зела добрих сходів.
А ми — немов безкрилі світляки,
Які ховаються в холодні трави.
Роз’єднаність і страх жеруть думки
Ні певності, ні гордості, ні
Та що було б, якби
Ілись ми,
Схвильовані єднанням до нестями?
Ми б сонцем стали в череві
І світ новий осяяли
Якщо очима чесної
Ти бачиш ті сонця
Будь атеїстом.
Бо не в молитвах суть,
Молитись можна гопаком чи твістом.
Молитись можна молотом, пером,
Хрестом чи п’ятикутньою
Аби душа наповнилась
І нап’ялась вітрилами на реї.
Щоб корабель твій вирушив у путь
Туди, де Світло Правди не
Добро і Світло!..
І не в тому суть,
Від Маркса те прийшло чи від Ісаї.
У нас попереду віки й віки
Історія не сповільнила кроків.
Не раз іще з космічної
І Світло, й Тьма пришлють своїхпророків.
Та хай ніколи совість не
Хай пам’ятають і сини, й онуки:
Хто голови стинає, щоб навчить,
Той не несе ні правди, ні науки.
Із ним у вас майбутнього нема.
Вставайте на його шляху
Бо то є Тьма, ота захланна Тьма,
Яку одвіку звали сатаною.
IIІз шкури — у тогу.
Із тоги — в
Та що нам від того,
Старий волоцюго?
Рядись, не рядись, але знаємо ми:
Ти був і залишишся духом пітьми.
Ти шлеш нам на
Облуду й полуду.
Чого ж бо ти хочеш,
Космічний приблудо?
Ні згоди у нас не спитавши, ні прав,
Ти Землю собі на маєток обрав.
Для тебе принада
В коронах перлини.
Та вся твоя влада
Це колос із глини.
Ти любиш, люципере, все, що блищить,
А ми тільки в істині бачимо щит,
Із шкури — у тогу,
Із тоги — в
Та що нам від того,
Старий волоцюго?
Хоч ти ще шукаєш для себе корон,
Та валиться, валиться глиняний трон.
IIПо всій планеті стогін і волання,
По всій Землі лихі передчуття.
Немовби нас готує до
Лихий володар нашого життя,
Колись, покинувши господню раду,
Шугнувши вниз на чорному крилі,
Він учинив страшну космічну зраду,
Щоб стати хижим власником Землі.
Це, кажуть, байка.
Та поглянь довкола:
Чи наша правда краще вигляда?
Немовби у земне магнітне
Вплелась його смолиста борода.
І кожен дух, закований в росинку,
Жадає в бійці тій дістати роль.
А хто добуде чорну волосинку,
Той над людьми владика і король.
Добута з бороди царя нічного,
Вона не дасть нам соняшних плодів.
Та ми чомусь готові впасти в
Тому, хто скарбом цим заволодів.
Карета царська чи державний
Везуть його між квітів та осанн.
Міняються лиш назви, трони,
Та не міняється космічний сан.
Він той, хто учинив пекельну зраду.
Він — майстер страт, наповнювачгробів.
Він людство б винищив за трон і владу.
Та ось біда: де ж добувать рабів?..
О мудра байко!
Перша і
Земна наука, згубне
По всій планеті стогін і волання,
По всій Землі лихі передчуття.
IVУ давильні своїй, виноробе,
Не дави молодий виноград:
То ж бо є небезпечна
Менше радості, більше втрат.
Уяви, що планета наша
Виноградина молода.
Десь чекає космічна чаша,
Хтось давильний прес наклада.
Хтось вичавлює наші соки,
Кров тече із
Не даремно ж посланець
Власну кров у вині пізнав.
Будьмо мужні та будьмо
Ждуть на зорях святкові столи.
Тільки б вийти з тієї давильні,
Де мільйони кров’ю стекли.
І. довершивши предків справу,
Встати духом святим із вина,
Де, наповнивши чашу криваву,
Ще регоче хмільний сатана.
Хай він вип’є, нехай регоче!
Ми ж побачимо із висот,
Як набрякнуть блудливі очі,
Конвульсивне здригнеться рот.
Темні душі, мов чорні миші,
Розбіжаться до мертвих планет,
І Земля у врочистій
Вийде в простір з лихих тенет.
Під новим галактичним
Тільки мудрість поллється до чаш.
І тоді не вином, а
Славен буде нащадок наш.
Щоб наповнився щастям по
Світ оцей для прийдешніх діб,
Прийде людство до українця
Хай навчить, як творити хліб.
Колосок — то найліпша оздоба,
Що дарує для брата
Колосками радій,
Не дави молодий виноград.
VСонце із озера вийшло на сушу,
Щоб розпочати життя трудове.
Промінь летить і пронизує душу
В промені тому хтось вічний живе.
Це ж і донині царює у світі,
Йде по землі, не питаючи прав,
Гордий, нескорений дух Нефертіті,
Пійманий стеблами злаків і трав.
І у якусь невідому
Там, де зоря випиває росу,
Хлібне зерно, обернувшись в людину,
Знову повторює дивну
Щоб, до землі припадаючи вухом,
В пальцях тримаючи зоряну нить,
Простір, наповнений сонячним духом.
Батьком назвати і в серці вмістить;
Щоб, не питаючи віку і дати,
Знову іти по стежках кам’яних
Вічно сміятись і вічно
В небі, у водах, у злаках земних.
VIТи — це зоряний дух. котрий вчасно на Землю прийшов,
Щоб прийняти на себе скорботи її та боління.
Липне куля земна до гарячих твоїх підошов,
А в болючому серці — високі пророцтвай стремління.
Не Мойсей. не Христос.
Але звісно,що Сином
Неминуче повинен за власним призначенням стати.
Все, як треба, перейдеш ти шляхом
Все на світі збагнеш, щоб лишити Землі після страти.
Ти — це зоряний дух.
Та оте не нове відкриття,
Далебі, не одразу поселиться в серці твоєму.
Скільки буде страждань!
Як тебе замордуєжиття!
А проте лиш тобі людство визначить долюокрему.
Піфагор ти чи Бруно, а слово і серце одно.
Ти—мов голка, що вводить до вени призначені ліки.
Шлях твій страдницький в зорях ужезагубився давно,
А попереду — муки та болі.
Назавжди, навіки.
Скільки люті й отрути на тебе вихлюпує Тьма!
Але ти лиш смієшся, вступаючи з нею до бою.
І здається, що більшої радості в тебе нема,
Ніж дивитись, як хмиз починає горіть підтобою.
Отже, ти своє виконав.
Можна спочити отам,
Де не кожному духові відпочивати вдалося.
Гірко те, що турбот довелося завдати катам,
А тобі все одно, чи вмирання, чи стрижкаволосся.
Відпочинок недовгий — і знову на Землю, туди,
Де чекають Спінозу чи гнівної пісні Тараса.
Ти — це зоряний дух.
Помирай, воскресайі
В світ отой, де під Сонцем формується зорянараса.
