1Чи ж не гоже ж то нам
Словом давнім, брате,
Словом трудних
Пісню надпочати,
Пісню тому Ігореві,
Святослава сину,
Що водив колись на
Храбрую дружину?
Та й почати тую пісню,
Як билина бає,
А не з думки, не з замислу,
Як Боян співає.
Бо Боян той, як кому
За пісню береться,
То мислею по
Так і розтечеться.
І ганяє сірим
Через гори, яри,
І літає орлом
Під самії хмари.
І лиш було
Давні спогадає,
Десять соколів на
Лебедів пускає.
І которую
Сокіл дотикає,
Та лебідка
Пісню і
То старому Ярославу,
То тому Мстиславу,
Що касозького
Зарізав на славу.
Або коли
Недавню годину,
То й Красному Романові,
Святослава сину.
Не соколів на
Той Боян пускає:
То він пальці свої
На струни спускає.
І на живі тії
Лиш пальці наскочуть,
То вони вже самі
Князям і бренькочуть.
Так пічнемо ж собі, брате,
Пісню ту
Від Владимира
До Ігоря того,
Що закріпив собі
На буйнії волі,
Що наострив своє
Одвагою в полі;
Що з одваги і
Повів
За рідную землю
В землю половецьку.2Глянув Ігор против сонця
Сонце померкало,
І од него ціле
Тьмою прикривало.
А він каже до
Браття і дружино!
Лучче ж нам потятим
Ніж в полоні гинуть!
А сядемо, милі браття,
На бистрії коні,
Подивимся,
По синьому
Спала князеві
Дону скуштувати;
І в запалі забув
І став
Хочу з вами, русинами,
Військом молодецьким,
Коп’є своє
В полі
Хочу в полі
Голову
Або Дону
Шеломом
О Бояне мій,
Бояне!
Старий соловію!
Пощебечи полки тії,
Бо я не умію.
Ти по дереві
Соловейком граєш,
Ти до хмари і до
Думкою літаєш.
Ти споїв би враз і славу,
І тодішнє горе,
Ти слідив би за
Через ліса-гори.
Скажи ж мені, як почати,
Подай мені руку!..
Може, було так
Олегову внуку:
Не соколи через
Од вітру несуться,
Галичі стада до
Великого б’ються.
Або, може, мій Бояне,
Велесовий внуче,
Може, мені так почати,
Може, буде лучче:
Іржуть коні за Сулою;
В Києві весілля;
Трублять труби в Новограді,
Стяги край Потивля.
Ігор тілько
Милого чекає.
Аж Всеволод прибуває,
Брата і
Один ти, мій брате-світе!
Одна моя слава!
Таж обидва ми,
Ігорю,
Сини Святослава!
Сідлай, брате, свої коні,
А мої готові,
Там, у Курська,
Стоять наготові.
А мої куряни —
І свідомі діти:
Вони в мене під
Змаленьку вповиті,
Кінцем коп’я годовані,
Зросли у шеломі,
Путь-дороги їм відомі,
Яри їм знакомі.
У них луки натягнуті,
А тули одкриті,
У них шаблі
Ще й крівлею злиті.
Самі скачуть серед поля,
Як вовки кроваві,
Шукаючи собі честі,
А князеві
І вступив могучий
В стремено ногою.
І поїхав з своїм
По чистому полю.
Сонце йому
Тьмою заступає,
І ніч стогне і
Птахів розбуджає,
І звірина серед
Свище,
І на дереві
Диво викликає.
І шле чутку на Помор’є,
Сулу і Суроже,
Волгу,
Корсунь і до тебе,
Тьмуторканський боже.
І половці
Дороги
І до Дону
Степом пробігали.
І скрипіли їх
В опівнічну пору,
Як лебеді
По синьому морю.
Веде Ігор своє військо,
К Дону поспішає,
А біда його без
Птахів попасає.
Та й вовки в ярах
Лиха виглядають,
І орли на кості
Звірину скликають.
На червоні щити
Степові
О Руськая земле, земле!
Ти вже на границі!
Довго-довго ніч смеркає,
Зоря-світ запала,
Мла по полю розкотилась,
Поля повкривала.
Заснув щебет соловійний,
Галки починають,
А русини серед
Міцно спочивають.
І все поле
Своїми щитами,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави.3Рано в п’ятницю
Половців
І полки їх
Прахом потоптали.
І розсипались
По вражому полю,
Красних дівок
Гнали у неволю.
Брали злото й паволоки,
Брали й оксамити,
А лишкою мости
Почали мостити.
І мостили по
Та по
Опанчами, кожухами,
Зроччям половчина.
А червоний стяг і чілку,
Білую
І ратище срібне
Олегову внуку.
І Олега гніздо
Спочивати сіло;
О, далеко ж воно, бідне,
В поле залетіло.
Ніби воно й не
Само для
Ні соколу, ні кречету,
Ні звірині хижій;
Ні соколу, ні кречету,
Ні орлову сину,
Ані тобу, чорний ворон,
Вражий половчину!
А Гзак уже сірим
Вибігає з дому,
А за Гзаком Кончак
К великому Дону.
На другий день дуже
Руські поглядають,
Аж криваві в небі
Світ оповідають,
Чорна туча іде з
І закрити
Штирі сонці, і по
Блискавка мигкоче.
Бути-бути сього
Великому грому,
І дощеві йти
З великого Дону!
Тут-то коп’ям
В полі половецькім,
Тут-то шаблям
В шеломи
На сій річці, на Каялі,
Край тихого
О Руськая земле, земле!
Вертайся додому!
Ото й вітер, внук Стрибогів,
Замахав
На Ігоря військо — з
Повіяв стрілами.
І движить земля і стогне,
Ріки текуть мутно,
Порох моле покриває,
Стяги мають смутно.
Ідуть з Дону, ідуть з
Половецькі сили,
Зі всіх сторін
Полки обступили.
І бісові діли
Все поле укрили,
А червоними
Русини покрили.
Закричали половчани,
Заіржали коні.
А ти, туре Всеволоде,
Стоїш на бороні!
Ти на військо
Прискаєш стрілами,
Ти гримиш об їх
Стальними мечами.
Куди скочиш, де
Шеломом блискучим,
Там голови
Валяться на кучі.
І шеломи
Щербаті валились,
Бо у тебе,
Всеволоде,
Стріли закалились.
Якії ж то, мої браття,
Дорогії рани!
Він забув життя і шани,
Чернігів коханий.
Забув княжиї
І столицю ясну,
І княгиню свою милу,
Глібовну прекрасну.4Були віки Троянові,
Літа Ярослава,
Були бійки і Олега,
Сина Святослава,
Що, бувало, лиш
Мечем
То по цілій землі
Стріли розсіває.
Що, бувало, в
В стремено ступає,
А Ізяслав у
Брязки зачуває,
А Владимир
Хоч сам не без духу,
У Чернігові
Затикає вуха.
Тогді й самого Бориса,
Сина Вячеслава,
Привела на суд до
Олегова
І поклала на
Кінську
За обижу Олегові,
Князю молодому.
Там і князя
Вони доконали,
І Святополк свого
Із тої
Повелів на коні взяти,
На угорські коні,
Та відвезти до
До церкви святої.
О,
Олега
Війни пам’ятались:
Тогді землі в
Росли й засівались,
І життя Дайбога
В крамолах губилось,
А з-за князів і їх
Віку вкоротилось.
Тогді рідко в землі
Орачі співали,
А частіше коло
Ворони кричали,
Та ще галич
І збирала діти,
Коли з ними на
Хотіла летіти.
Тако-то, люди!
Були бійки,
Були в нас і смути,
Та такої, як се була,
Такої й не чути!
З рання світа до
З вечора до
Летять стріли каленії,
Як град серед літа,
Гримлять шаблі об шеломи,
Коп’я
Тріщать в полі чужоземнім,
В землі половецькій,
Чорна земля під копитом,
Як та рілля, зрита,
Всі костями
І крівлею злита.
Полягли там
Полки головою,
І по цілій землі
Ізійшли
А що ж мені
Рано за горами?
А що ж мені
Ще перед зорями?
То князь Ігор своє
В поле завертає,
Бо жаль йому Всеволода,
Що вже погибає.
І билися день, і другий,
І третій день бились,
Та в полудень і
Стяги
Тут-то браття
З берега Каяли,
Тут для себе
Вина не дістали.
Тут лиш військо докінчило,
Сватів напоїло,
А само за Руську
Землі попоїло.
Никне трава жалощами,
Листя ізсушились,
І дерево
До землі склонилось.5Невесела ж бо то, брате,
Година настала:
Вже пустиня та
Силу повкривала.
То в синах Дайбога
Злибіда
І на землю
Дівою ступила;
І лебіжими
Розплескала
І у Дону, плескаючи,
Розбудила горе.
Розбудила врем’я тяжке,
Підійнялись фінни,
А у князів на
Усобиця гине,
Бо брат брату став
Се моє, мій
І се моє, і то моє!”
Другий став казати,
І за мале, як велике,
Стали
І самі на себе
Крамоли кувати.
А погані зі всіх
Зволікали
І на рідну землю
Бідою
О, далеко ж зайшов
К морю птахів бити,
Та храброго вже
Полку не вскресити.
Жгля і Карна в Руську
З криком
І там в полум’ї
Змагу вимивали.
І сплакались руські жони,
Стали
Ой уже ж нам мужів
Мислю не змислити,
Ні мислею ізмислити,
Думою згадати,
Ні очима оглядати,
Ні гостини брати,
Ні золота, ані
Не
Застогнав-бо вже і
Жалем та тугою,
Зажурився і
Напастю лихою,
Туга жятка розлилася,
Наробила жалю,
І печаль тече,
По руському краю.
А князі усе на
Крамоли кували,
І погані Руську
Всюди оббігали,
І збирали дань по
Од кожного двору,
І сипали добром
По синьому морю.
Бо тії два Святославці,
Бо тії дві сили,
Всеволод і храбрий
Кривду розбудили,
Котру батько їх
Приспав було
О, великий Святослав
Був половцям лихо!
Він розпудив їх полками,
Стальними мечами;
Він на землю
Наступив ногами,
Притоптав горби
І яри глибокі,
Змутив ріки і озера,
Висушив потоки;
І Коб’яка з
Вихром
Він вихватив із
Полків половецьких.
І попав Коб’як
В Київ, у столицю,
В Святославові
В князеву гридницю.
Тож-то німці та венедці,
Греки та
Князя Ігоря не хвалять,
Хвалять Святослава.
Того гудять, бо він
Полки
І золото руське
В ріки половецькі.
Ще й для себе, молодого,
Добув сідло нове,
Сів із свого
В сідло кощійове.6Зажурилися забрала,
І весілля плаче,
І Святослав зажурився,
Смутний сон
Снилось мені, — став казати,
І бачили очі,
Що в Києві між
Спав я сеї
І що ви коло
Тисової
І чорною
Мене одягали;
Що хтось мені вино черпав,
Вино синє
І з тяжкою
Ізмішане було;
Що з порожніх
Жемчуг
Мні на груди якісь
І мя милували;
Що в теремі
Стелю
І дошки самі стояли,
Сволока не було;
Що ворони ті
Всю ніч-вечір
Та у Плінська на
Ліса
А я шлю їх і не
На синеє
Княже! — мовили бояри,
Ум забрало горе!
Се ж бо в тебе два
Полетіло з хати.
З отня стола
Щастя пошукати;
Пошукати Тьмуторкана,
Вернути
Або шеломом
Великого Дону.
То вже крильця тих
То вже припішали,
Тії крильця вже
Шаблями обтяли,
А самих їх
В залізнії пута,
Бо в день третій — пам’ятаєш?
Темно було тута.
Два червоних стовпи згасло,
Дві сонці зтемніло,
І молодих два
З ними потемніло.
То Олега й
Тьма обволочила,
То й на річці, на Каялі,
Тьма світ
Горе-горе землі
Великеє дуже:
Розсипались половчани,
Як гніздо пардуже,
Розсипались, розіллялись,
Морем затопили,
І буйство їх
Дає фінну сили.
І вже ганьба
І стала хвалою,
Уже й нужда підійнялась,
Тріснула на волю,
Уже й диво
По чистому полю.
І готськії діви
По синьому
І по березі співають,
Руським злотом дзвонять;
Вихваляють врем’я Буса,
Земсту Шараконя;
І милують тую земсту,
Як дитину
А нам уже, нам, дружині,
Весілля не мати!”]7Тоді Святослав
Сплакав за
І золоте слово мовив,
Змішане з
Ой Ігорю!
Всеволоде!
Сини мої милі!
Рано ж бо ви
Землю заквилили.
Рано землю ту
Стали заквиляти,
Рано, рано собі
Почали шукати.
Та нечесно ж то ви, діти,
Ворога побили,
Та нечесно ж кров
По землі
Знати серце ваше
У горні стопилось,
Ще й до того у
Само
Закувалось, закалилось,
Діти мої милі!
Чи ж сивині моїй
Се ви учинили?..
Не виджу ж бо я все власті,
Ані війська много,
Багатого та
Ярослава мого,
Мого брата Ярослава,
Що ходив
І з чернігівською биллю,
З биллю і чужою:
Із могутів, із татранів,
І із шелебирів,
Із топчаків, і ревугів,
І із голебирів,
Що без щита з
Полки криком
І в прадідню собі славу,
Не в дзвони дзвонили.
Та сказали ж ви: самі
Слави захотіли,
Переднюю самі возьмем,
Задню
Ой Ігорю!
Всеволоде!
Жаль мені вас, діти!
Чи б не диво мні, старому,
Та молодіти?
Таже в літах саме й сокіл,
Птиць високо
І не дасть гнізда в
З свої оборони.
Але княже зло настало,
Пособи не буде,
Тепер внівеч
Години і люди!
Під шаблями
Кричать коло Ромен,
Володимир під ранами
Всюди плач та гомін.
Туга князю Владимиру,
Глібовому сину.
А ти, княже Всеволоде,
Прихильного кинув!
Чи ж не міг би ти
Мислю прилетіти,
Отня стола
Спасти, поглядіти?
Таже веслами ти
Волгу розкропити,
Таже шеломом ти
Весь Дон перелити.
Якби ти був — здешевіли
Половці погані:
Була б яга по ногаті,
Кощій по різані.
Таж ти можеш і
Стрілити до
Шереширами
Глібового дому!
А ти,
Рюриче й Давиде!
Правнуки орлові!
Чи ж не ваші ж то
Плавали по крові?
Чи ж не ваша ж то
Літає на волі,
Як ті тури
На чужому полі?
Вступіть, пани господарі,
В золотеє
З обижу половецьку,
За лихеє врем’я.
За рідную землю Руську,
Зе Ігоря рани,
За буйного
Гримніть на поганих!
Ти, галицький Осмомисле,
Княже Ярославе!
На золотім столі
Ти сидиш у славі.
Підпер гори
Злізними полками,
Заступив путь королеві,
Звів Дунайські брами,
Кидаючи через
Кремінь до Дунаю,
Наряджаючи по
Судна до Дунаю.
Твоя грізьба
Помежи землями,
Ти Києву
Золотії брами.
З отня стола
Острими
Ти стріляєш і
Десь там за морями.
Стріляй, княже Ярославе,
Кончака лихого,
Половчина поганого,
Кощія старого,
За рідную землю Руську,
За Ігоря рани,
За буйного
Стріляй його, пане!
А ти, княже буй Романе,
І ти,
Местиславе!
Ваші мислі храбра
Заносить до слави,
І по славу, по криваву,
Ви ходите сміло,
І плинете ви
В буйості на діло,
Як той сокіл, що в
Крила розширяє,
Коли птицю в своїм
Замогти
Бо папорги в вас залізні,
Шеломи латинські,
Ними трісла земля
І сторони фінські:
І ятвяги, й деремела,
Литва й
Склали луки і
Під тими
Князі!
Князі!
Вже
Сонце світ закрило,
І дерево
Листя обронило.
І по Рсі і Сулі
Городи ділити,
А храброго вже
Полку не
Вас Дон, князі, викликає,
Щоб ви полетіли,
І храбрії
На бійку поспіли!
Ой Інгварю,
Всеволоде!
Ви руськая слава!
І всі три ви
Гнізда Местислава!
Не побійним ви
Власть забрали в руки,
Нащо ж вам шеломи злоті,
Щити лядські й луки?
Загородіть теє
Кріпкими щитами!
Зачиніть ворота
Острими
Та за рідну землю Руську,
За Ігоря рани,
За буйного
Вийдіть на поганих!
Ідіть, князі!
Бо вже й
Од половців
І не тече срібним
До Переяслава.
Ба й Литва вже
На тих полочанів,
І Двіна тече
Од крику поганих.
Там один лиш син Васильків,
Ізяслав Полоцький,
Брязнув острими
В шеломи литовські.
Він притріпав було
Дідові Всеславу,
Але і сам
На траву криваву,
Перекритий
Вражими щитами,
Притріпаний
Острими мечами.
І лотовський князь
Підняв його з крові,
Скотив його на
Та й до нього
Вже дружину твою, княже,
Птиці
І червону кров
Звірі
Не було тут його брата,
Брата Брячислава,
Ні другого,
Всеволода,
Коло Ізяслава.
Один душу
Виронив із
Через рану кривавую,
Злоте ожерілля,
І голоси ниють жалем
Зникнуло весілля!
Трублять труби
Княже Ярославе,
І усі ви, князі,
Та плем’я Всеславе!
Вкладіть мечі вережані,
Знизьте свої стяги,
Уже ж бо ви
Із дідньої слави:
Бо своїми
Ви погані
Стали зводити на землю,
На руськії краї,
На руськую рідну землю,
На життя Всеслава,
Котрій уже й од
Насил на неслава!”8А Всеслав той на
Трояновім
Кинув жереб та й
По любую дівку.
І крюками, не ногами,
Піднявся на коні,
І прискочив до
В залізнії броні,
І там собі тілько
Од копія
Дотикався до
Стола золотого.
Із Києва звіром
В північній годині,
З Білгорода
Ще в тумані синім.
І візницями
Та
Відчинив іще до
Новгородські брами;
Розбив славу Ярославу,
Полив сухі ниви,
І з Дудуток сірим
Скочив до Немиги.
А в Немизі снопи
Та все головами,
А молотять по
Стальними ціпами.
І на тоці життя кладуть,
Решетами
І живую душу з
Лопатами віють.
І береги на Немизі,
Низькі та криваві,
Не бологом засіяні
Руськими
Всеслав, було, людей судить,
Князям раду радить,
А сам вночі сірим
І нудить, і вадить.
З Києва до
Ще до кур доскочить,
Путь Хорсові
Вовком перескочить.
Тому в Полоцькім
Утреню в Софії,
А він чував аж у
Дзвони голоснії.
Але дармо!
В другім тілі,
Хоч і душа віща,
Та зазнає біди-лиха,
Як та і не віща.
На його-то, може, долю,
Долю нещасливу,
Боян віщий і
Приспівку
Не тра, — каже, — ні хитромуні горазду бути,бо і птиці гораздіїсуда не
О, стогнати землі
Не час, не годину,
Спом’янувши князів
Первую годину.
Не сил було
Владимира
До київських гір високих,
Стола золотого.
То отож-то тепер
Стяги та коруги:
Одні стаги Рюрикові,
Давидові другі.
Но й Волинці носять роги,
Їм хоботи крають,
І їх коп’я на
Славу їм співають.9Ярославни тихий
Незнакомий чує,
Зозулею
Бідная
Зозулею полечу я,
Каже, — по Дунаї,
Обмочу рукав
На річці Каялі.
Вийму з князя
Половецькі
І утру криваві
На змученім
Ярославна рано
Дрібними сльозами,
У Путивлі на
Воркує
Ой вітре мій, — каже, — вітре!
Буйнеє вітрило!
Чого ж ти, мій господине,
Вієш через силу?
Чого мечеш, чого
Тії стріли
На легеньких своїх
На милого військо?
А чи ж мало тобі
Віяти на
Та кораблі
На синьому морі?
Чого ж ти, мій господарю,
Ти, моє
По ковиллю степовому,
Як порох,
Ярославна рано
Дрібними сльозами,
У Путивлі на
Воркує
Дніпре славний!
Пробив же
Каміннії
Через землю
На синєє море!
Милував же ти на
Живі та
Святославові
В степи Коб’якові;
Помилуй же й мого мужа,
Дніпре-господине,
Щоб не слала сліз до
Я на море
Ярославна рано
Дрібними сльозами,
У Путивлі на
Воркує
Сонце моє золотеє,
Сонце моє ясне!
Всім ти, сонце, єси тепле,
Всім ти, сонце, красне.
Чого ж лучі ті гарячі,
Ті пекучі дуже,
Ти пустило не на хмари,
А на військо мужнє?
І згагою серед
Луки їм
І тугою на
Тули їм заткнуло!”10Аж бризнуло синє
Саме опівночі,
Ідуть змроки туманами,
Закривають очі.
Ігореві бог путь
З неволі додому,
На Руськую землю — к
Столу золотому.
Позгасали ще
Вечірнії зорі.
Ігор спить не спить і чує,
Мислю мірить поле,
Мірить з Дону
До малого Донця.
Аж кінь заржав опівночі,
Що до сходу сонця.
І Овлур там за
Свиснув на все поле,
Дає князю розуміти,
Що усе
Але князю, знать, не бути!
Земля загуділа,
Застукала, загримала,
Трава зашуміла.
То вже вежі
З поля підіймались,
За Ігорем, за
У погоню гнались.
А князь Ігор
К трістю підбігає,
Скочив гоголем на воду,
На коня впадає;
З коня скочив босим вовком, побіг лугом
І соколом під
Летить до схід
І збиває сірі гуси,
Лебеді й
На голоднеє снідання,
Обід та вечерю.
Коли ж Ігор через
Соколом літає,
То Влур за ним сірим
Ззаду підбігає.
І обидва
Росу отрясали,
Бо обидва свої
Бистрі
Ой Ігорю! — Донець каже.
Не мал тобі слави,
Землі Руської весілля,
Кончаку
Ой Донче мій! — Ігор каже.
Не мал тобі слава,
Що милував ти на
Сина Святослава,
Що стелив траву
Понад берегами,
Одягав туманом
Попід деревами.
Стеріг його ти
На воді при вітрі,
Чайками на бистрих струях,
Черняддю в повітрі.
Чи ж не правда, — каже, —
Струю чудну має,
Бо чужі потоки зжерла,
Сама голодає.
І мутнії свої
Об корчі розтерла,
Молодому
Дніпра не відперла?
І на темнім не
Мати
Оплакала
Сина Ростислава.
Там і квіти зажурились,
Жалобою вкрились,
І дерева із
До землі склонились.11Не сороки ж то на
Вились, скреготали
То їздили Гзак з
Та сліду шукали.
І ворони не каркали,
І галки замовкли,
Сороки не скреготали,
Полози лиш повзли.
А ятелі путь до
Тукотом справляють,
Соловії живим
Світ оповідають.
І мовить Гзак
Ми жалю не маєм,
Коли сокіл в гніздо летить,
Соколича маєм,
Золоченими
Його
А до Гзака Кончак
Ми жалю не маєм,коли сокіл в гніздо летить,то ми дівку маєм,опутаєм соколичата й жалю не
І мовить Гзак
Ой брате мій, брате!
Коли його опутаєм,
Жалю будем мати.
Коли його опутаєм,
Осміють нас люди,
Бо не буде соколича,
І дочки не буде!
Тогді стануть на
Нас і птиці бити,
І у полі
Більше нам не жити!”12А пішло ж ходюче
Сталого
І на жінку
Співака Когана,
Що жив колись у
І у
Та хвалив стареє
Діда
Хоч без плечей тобі тяжко,
Голово, стояти,
Але гірко і для
Голови не
І як справді тілу
Без голови бути,
То так тяжко й землі
Без Ігоря бути.
Сонце світиться на небі,
Небо освітилось,
А князь Ігор в землі Руській,
І все звеселилось.
І дівчата на
Співають і в’ються,
І голоси через
До Києва ллються.
Ігор їде
У Київ на
До святої
В церкву Пирогощу.
Поклонився,
І сів на посаді
І городи всі веселі,
І сторони
Колись-то ми князям
Співали, мій брате!
А потому і
Прийшлось заспівати.
Слава ж Ігорю,
Всеволоду,
Синам Святослава!
Владимиру
І дружині слава!
Здорові ж ви, князі, будьте!
Здорова, дружино!
Що боретесь за християнів,
Що погані
Нехай гинуть поганії,
Як у воду камінь!
Зато буде князям слава,
А дружині — амінь.
