1Буває, нами
Не хід планет, а звуклегкий.
Завваж: якби не ця подія ,
Світ був би зовсім нетакий.
Кого історія
В свої скрижалі — хто цезна?
Жили у Полоцьку дівчата,
Можливо, й кращі, ніжкняжна.
Що в тій Рогніді?
І
Це таємниця тих часів,
Коли суворий син
Престол у Києві посів.
Погордувала, не
Добром на золотий поріг.
І сватання відсторонила:— Рабиничу не змию ніг.
Гей,
Володимире!
У
Гарбуз тобі жбурля дівча.
На те ж воно йсередньовіччя:
Сідлай коня, виймай меча.
І вже над Полоцькомзаграва,
Вже мертві батько ібрати.
Майбутню матір
Велів живою зберегти.
Та краще б випала
Серед руїн, серед заграв.
Ніж бачити обличчябрата,
Коли він в муках помирав.
І краще б їй під
Снігів у землю полягти,
Ніж чути це:— Гидуєш мною?
Тож знай: їх
Ще й вітер
Шмагне — і вовком
Рік в рік спливлотисячоліття,
Як мовлені оці слова.
Та й досі ще в зимові
Розказує старе дупло.
Як плакала княгиня —бранка,
Недбало кинута в сідло.2Самотньо й гірко.
До князя трохи наближа.
Але господа
Була ненависна й чужа.
Який він муж?
Не
Його кучмата борода.
Набрав жінок, набравналожниць
Їй в місяць ніч не припада.
Та все ж прийшов
І в місячній
Їй кинув чудернацькуфразу:— Я бачив Бога на землі.
А потім якось в днину
Повідав нелегкі думки:— Бог наказав обрати віру
Державну віру, на віки.
Коли ж йому скляніли очі,
Обернені у власну
Здавалось їй, що
Його по цій землі несуть.
Глузує він з повчань Ісуса
Мовляв, благенькийговорун.
Під срібний ніс
Із золота — живи,
Перун!
Біля колод його
Щодня ярмила спозарань:
Для ідолів ні срібла
Не шкодував, ані старань.
Якби ж він тільки
Підтримав, щоб не
Але ж велить вести
Хлоп’ят русинських тадівиць.
І ніби ще замало кари,
Дружину кличе за вали
Веде на Волгу, на Булгари,
Щоб там Перунаприйняли.
А повертавсь
Зодягнений валився з ніг.
Тоді й
Його розважити не міг.
Залізний велетень, рубака,
Ставав покірливим дитям.
В її ногах до ранку плакав,
Знесилений лихимжиттям.
В скорботах загубившиміру,
Стогнав на шкурах укутку:— Бог наказав обрати віру.
Але скажи: яку, яку?..
Він жив — немов у дзвонібило:
Дзвенів у сутності своїй.
Тоді вона його любила
Тоді він весь належав їй.4Якби ж отак велосьчастіше
Її любов була б жива.
Та він її не часто тішив:
Вона за мужа
Удова.
Князь Володимир у
Серед наложниць п’є —ґуля.
А їй, знедоленій недремі,
Тернами поросла земля.
Та якось завітав до
Й заснув у затишнім кутку.
Шле місяць
На постать грізну йзаважку.
В розпуці, без мети
Рогніда ходить босоніж
Сама не зна, чому
У кулаці арабський ніж.
Кривавить душу давнявтрата
Ні, ранам тим не зарости.
І передсмертний
Благає:— Сестро, відомсти!..
Уже у Полоцьку на
Від отчих слів не вдаритьмідь.
А він на шкурах
Лежить
Немов і сам ведмідь.
Метнулась, мов сліпатигриця,
Яку долає лють і страх.
Але ж за
Зів’яла в кам’яних руках.
Невже він ждав цьогоудару
За нею наглядав крізь сон?..
Тепер, нещасна, приймешкару
Таких не милує закон.
Ти зважилась підняти
На княжу голову, змія?
А ти мою розгледів муку
Ти бачив, як караюсь я?
Жона повинна бутьпокірна:
Жона — це нива,
Муж —
Ну що ж, зітну
Молись, голубонько, чиплач.
Вдягни вінець і у
Оцьому завтра жди мене.
Скараю власною рукою
Кат любе тіло не торкне.4Не тільки двір, не
Вже Подніпров’я і
Про княжого закону
На всіх стежках-дорогахзна.
І скільки за добу
Безсонний вершник —стільки
Зітхає, журиться і плаче.
Бо знали:
Жорстокий він.
До Либеді в палац
Ідуть бояри.
Навіть
Гарем у Вишгороді
Покинув євнухам та псам.
По-царськи вдягнений,величний.
Під’їхав верхи на коні.
І кожен крок та
Були розмірені, значні.
На воїнах шоломи й лати.
На знаті — золото йпарча.
З усього видно: нині
Закону княжого й меча.
А те, що кров хлюпне ізвени
Не дивина і дотепер.
Ще предки не створили сцени,
Та вже готовий бувпартер.
І це найліпше
Сама Рогніда.
Через
Вона прибратися
В святкове, царське,— непросте.
Немовби не
Тут визначає дії хід
Мов на банкет в
Княгиня кличе двір і світ.
Ось, бач, жіноча половина
Як строго прибрана вона!..
Нарешті мить,
Відбутись дія головна.
Заходить князь, за нимбояри.
Вони врочисті і німі:
Державне шанування
І насолоди на умі.
Та добра чи лиха
Змінила дійство на очах:
Зненацька увійшла дитина,
Що на руках несла меча.
Біляве личко.
А
Текло по голубій парчі.
Неначе сонечко вплелося
Аж грає зайчик на мечі.
В княгині на обличчі свято,
В очах щось хитре,потайне.
Дитя рекло:— Добридень, тату.
Ось меч.
Раніш зітни мене.
Десь, кажуть, чули в ту
В захмар’ї звуки Божихструн.
То був удар —
Послав у блискавці Перун.
Князь розгубився йскрикнув:— Синку!..
І шепіт переріс у смерч
Немов дитяча
Переломила княжий меч.
Заплакав князь.
В руках шапки похмуромнуть.— У неї ж син… Чи тут докари?..
Їй треба Полоцькповернуть.
І ніби в темряви із
На сонце
Дніпро
Усі в цю мить зробилиськращі,
Бо тут перемогло Добро.5Що з князем сталось?
Чидля
Життя зробилосьтягарем?
Геть відвернувся відхмільного,
Забув про меч і про гарем.
Коли ж його нова
Заполонила — в мить яку?
З Перуна здер коштовнівуса
Якомусь кинув бідаку.
Найняв з десятоккуховарів,
Сам забивав для них волів.
Шукав не бойовиськ ічварів
Голодних кликати велів.
На ріки і в степи
Котився кличний поговір:— Де на Русі ще є голодні,
Нехай ідуть па княжийдвір.
Не до Рогніди і
Князь поспішає перед сном,
Упився смаком самотини.
Хмеливсь безсонням, яквином.
В діброви, в
Веде його нежданий струс:
Коли синок меча підносив,
В його дитині жив Ісус.
Сам бачив:
Бог, як іповинно,
З чола святе проміння слав.
Хоч ясно, що дитяневинне
То не Христос, а Ізяслав.
Та хто сказав, щомусить
Могуття дарувать нове?
Ні!
Віра має вбити звіра,
Який в людині ще живе.
І там, де чули тільки сови,
Він в простір кидав знов .і знов:— Могутність —
Боже Слово,
Через Красу, через Любов.
Та часом він втрачавнадію
Шипіла сумнівів змія:— Чи стачить сили?
Чизумію?
Адже ж це буду вже не я.
А в хмарах дух
І мовив громом з висоти:— Я в тіло воїна вселився.
Отож сьогодні Я
Це
Хто це озвався?
Чий цеголос?
Христос?
Космічнатечія?..
Знов небо громомрозкололось:— Це Слово й Діло
Ти і Я.
Тепер він жив біля Рогніди,
Як віск, що витік із свічі.
Нехай недовго: завтра піде,
Щоб інших пестити вночі.
Але ж навчилася
Рогніда той гаремний рій:
Жінки та куплені
Вже серце не ятрили їй.
Вона іще побачить в
Рубаку, як було колись,
Він візьме меч і вийде з
В кумирню, й вигукне:— Вались!..
І всю свою ведмежу
Вкладе в руйнацію богів
Щоб їх в Дніпро скотитьпо
І не пустить до берегів.
А на Рогніду
Дихне з—за хмар живамогуть,
Коли народ посуне яром,
Який Хрещатим назовуть.
І в чому народились,
Увійдуть у святу ріку,
Щоб Божий хрестприйнять на груди
Родившись вдруге на віку.
Кохання пізнє —
Вечірнім променем впаде:
Вона народить Ярослава,
Який Софію закладе.
І понад банями повіє:— Раз пам’ятника їй нема,
Рогніда житиме в Софії.
Софія — Це вона сама.1980, грудень,
Мордовія
