Я знов самотній і проклятий, —схилився тяжко до вікна:на мурах, ніби на розп’яттях,ворони виють в небеса.їх чую крики ізнадворуу серці зрадженім
Куди, куди втічу від горя,від тих зловісних голосів?..
Упала буря із-за боруна місто пилом і піском,змела на вітер птицю чорну,неначе пір’я під погром,та й кинула мені зоколамалу стеблину пирію,щоб завихрити з нею вгоруі думу змучену мою!
Мене ти, думо, залишила,як невтишиме в сповитку,перед парадними дверимаридать без відгласу на брук,аж доки пси криві почуютьі не потягнуть у рови,де мої сестри з сіл ночують,що ласку, юність продали, —і у помиях там і сміттіпокинуть кості мої
Ніколи верби верховіттямз полів не прийдуть їм шуміть.
Я знов самотній і проклятий —схилився тяжко до вікна:на мурах, ніби на розп’яттях,з пилами буря умира.
