Я був не з криці, не з заліза, не з бетонутоді, коли безправний без мети ходив,і люди українські пити й самогонумені давали, мов джерельної води.
І там, де з праці кам’яніють в пальцях жилиі висихає з горя слізне джерело,мене спочити люди часто садовили,а з торби все давали, що у них було.
І почував не раз, як тихо із сім’єюмовчали хазяйни, мов блискання роси.
І, не вслухаючися, я радів душею,що виступає в душах марево краси.
Але коли я втомою приймав дрімоту,зловіснішу, ніж на млині сова,тоді вступала тихо в мовчазну господу,неначе звір лісний, таємна гепева.
І всі кишені вивертала недіряві,розпорюючи в черевиках ремінці,і в тій моїй одежі, що була на лаві,обмацуючи наймізерніші рубці.
І вже коли на розшук пропадав їх задум,вони і голку відбирали, й гребінецьі віддавали, ніби плату за посаду,гурткові переляканих колгоспних серць.
І говорили люди вдячних слів багато,випроводжаючи гостей під місяць потайний,але ніхто не знає, чи в нещасну хатубажали ще раз тих відвідин хазяйни.
І польові собаки діяли так само,як і колгоспники в примерлому селі:чи я ішов по тінях хмар під небесамичерез глибокий яр до свіжої ріллі,чи я відпочивав десь на середохресті,і споглядав у глибочезну далину,і після довгого вдивляння там нарештіупізнавав церкви, мов крейдяну луну, —однаково собаки пробіганням дикиммене не турбували й бігли в бур’яни,хіба що вітер тяг від мене їм до “пики”,то нюхали повітря степове вони.
А потім сумно починали довго вити туди,де з хмарами пливли з церков хрестинемов людей гукав той сум несамовитий,щоб рятувати душу, йшли від самоти.
Коли ж я в скирті спав, неначе мертвий вихорі трохи хліба мав у хусточці новій,вони його у мене витягали тихоі, швидко відійшовши, їли на траві.
Але ніколи після сну в собачих межахне бачив я, розпачливий здавивши крик,аби розпорота була моя одежа:чи шапка, чи штани, чи бриль, чи черевик.
І страшно я хотів, аби ту дійсність вражурозбила дівчина сумним тремтінням слів,хоч би й таких:
Це ви за Батьківщину нашупішли на дику ласку польових
Але мовчали всі, неначе купи мрякиабо скорчовані пеньки в чужих гаях,тому тоді бажав я тільки, щоб собакимені стрічалися бездомні на полях.
І, мабуть, час того колишнього бажаннябув тяжко зaклятий стогнанням вічних мук,що і по днесь стрічаю гавкання й гарчання,аби у мене торбу вихопити з рук.
І я уже тепер нічого не бажаю,затримуючи тільки свій самотній крок,де звуки світові в безоднях затихаютьі дивляться на нас мільйонами зірок.
