1.
На півдорозі зупинивсь.
І озираюсь на прожите:там всі обличчя запеклись і погляди
А поруч — літо: при воді танцюють сині
Не озирайся, йди, радій і не роздряпуй згадки.
Ти далі вже за них пройшові мов позбувся страху,приріс до спини лантушок —сорочка, зшита з бляхи.
Пощо випроба ця меніі голодом, і
Є вищий зміст за самі
Та ним і я всещертний.
В мені ж ні гніву, ні журби,я просто так канючу:— Сирітку, світку, возлюби,подай хлібця в
За возом йшов, де мертвяки,немов снопи, лежали,і сипалась земля з руки,й колеса скреготали.
На півдорозі до могиля зупинивсь і крикнувнезримому: — Немає сил!!!
До цього вік не звикну.
І зором я переметнувсьна сорок літ й побачив:
Біда,
Метелик,
Луцик,
Хрусьрядком стоять — незрячі.
І крикнув я тоді назаддо спільної їх ями:— Там вже лежить на дні мій брат!
А я стою над вами!2.
І
І озирнувся: шлях котивсяз крайнеба, ширшав зверху вниз,і побіч хижо ворушивсягорбатий густостеблий хмиз.
Я плакав, матір’ю забутий,в напівобвугленім степу,і волочивсь ланцюг, прикутийдо ніг моїх, і було чутибряжчання криці за версту.
Всі поховалися від мене,запались в землю, щоб згубитькотюче зернятко зелене,що прагло простір
Чому я тут з якимось йменням,з якого випав колоска?
Чому жене крізь рівноденнямене пилюка ворушка?
Невже земля мені судилась,летюча, рівна, кругова,невже, невже кушпелу пилу,як власну плоть, не розірвать?
І не вхопить землі ніколи,дводільну плоть не поділить,не обігнати власний голос,щоб крик на хвилю зупинить?
Ланцюг волочиться, лункіша,підошви ширшають — біжатьдрібна істота з йменням іншим,щоб долю нову пережить!
І я біжу і спотикаюсь,бо товсто курява лежитьна рам’ї в мене — озираюсь:за мною вся земля біжить…3.
Ой обміни мене собою,ввійди в цю шкіру, зір та слухі пробий стелю г о л о в о ю,щоб видно стало надовкруг.
Ввійди, ввімкнувши світло чисте,всі закапелки обдивись:на павутинці муха висне,і крейда сиплеться униз.— А де ж душа, завжди незмінна?
В якому криється кутку?
Невже ж той хлопчик на колінах,що в ніч утупився низьку?
Де розступилися стелиниі крейда з щілини
Жіночий голос, як жарина:— Дитино!
Золота
Та в груди грюкають
Відчинять, зайдуть, спеленають,аби від жалю
Побілять крейдою — я знаю —вуста мені, аби мовчав.
Вуглиною позначать очі,щоб видів, як згори течекрейдяне світло з щілин ночі,в які хтось тикає ключем,щоб розчинить, як хліб розтяти,ключем щербатим пополам;мене не склеїть, не з’єднати, —я тут і там, я тут і
Живцем запечений в хлібиніі розбатований навпілсолоний плач:
Моя Зернино!»,мов сповиття, — ізвідусіль.
Та я, розділений, матусю,зубами, пучками, ножем,впіввуха слухаю й дивлюся,як світ поділений… Невже ж…нічого так і не збагну япро душу і стражденну плоть?
А крейда з щілини струмує,щоб навіть погляд розколоть.4.
А
И
Вітрами і мене хитало,коли збирав у полі хмиз.— Вже, може, досить?— Мало!
Мало!
Сестра дивилась зверху
Легкий від голоду — підскочитьне міг я ані на вершок,не добував яєць сорочих,дививсь на сонячний жовтокі сам жовтів від золотухи,дививсь приречено і слухав,як тонко свище ховрашок…— Розкопуй нору.
Ось лопата! —я чую владний голос брата.— Засіки у ховраха є…
Безсиле держално щербатехитає тіло не
Пережили… Голосить осінь,і річка морщить ноги босі,ми ловим рибу: — Може, досить?
В тумані — коні, подиви…
Брат озивається: —
Та й натинявся, нахитався,як бадилина у степу,в залізній борозні наспався,то вгору бравсь, то опускався,та що не день — крутіший
Впав нагло горілиць в покоси,і руки зморено розвів,і крикнув: — Доле!
З мене досить!
Ударив промінь звуку в просинь —я за відлунням полетів…5.
Х
Зрожевлений простір в прозори деревпровалювавсь світлом, і тишу горбатив,і пильно вдивлявся у очі джерел,і сніг порошив, аби їх
Незрушений лід, наче кість, цепенів,у сніг западалися села далекі,і стовп вогняний у півнеба горів,віщуючи холод чи спеку.
І хмара, мов крига, горнула пітьмуза обрій зі сходу поволі,проймала тривога пустелю німу,будила горби білочолі.
Та нам, погорільцям, нема куди йти.
Нема де шукати пристання;під снігом безслідно зникали хатиі гускло холодне смеркання.
Хіба спалахне одинока звіздаі шлях нам покаже проміннямдодому, додому, до того гнізда,де листя гніздиться осіннє…6.
О
Земля ось-ось отвердне й відмолодне,крізь просідь трав проб’ється молочай,і погляди прогріються холодні,і вітром жар роздмухавсь у очах.
Овершки скирти сухістю вже дишуть,гадючиться в кишені мотузок.
Далеко видно з житнього узвишшя:хід велелюдний, гори
Хлібину видно, мов дитя, рожеву,що, висходившись, стала на столі.
Сестричку видно, бростку березневу:вона пшеничних ліпить журавлів.
І чути «кру».
І падаю горізначна повсть солом’яну: — Візьміть мене, візьміть!
Хоч заважкий я, бо упивсь залізомі на долонях виступає мідь.
Тече крізь дірку у сорочці глина,і хрест солом’яний сторожко шелестить.
Та завтра всі воскреснуть, хто загинув,гробки зрівняються і батько буде
Метеликом спурхнеш, бо в світі красно,хоч піт у хаті кригою
І нести мусиш ти соломи в’язку,щоб душу перестуджену зігріть.7.
Ізбільшивсь день — побільшала й сорочка,каблучка підмізинна
І сміх ослаб, торочиться торочка,викруглюється голос до нуля.
І яблуня, немов після нуждоти,пониклим віттям гонить холодок,і рвуться рядна, виткані із дроту,і на клубок мотається струмок.
І визирають з-під уламків часупотріскані, вологі ще хрести.
Та прийде день, коли за сірі пряслаперенесешся своїм тілом й ти.
А що ж душа?
Вона сумує нині —безрідна, наче покидьок,
Чому радіть: зелині, крапелині?
Що зменшивсь строк чи додалась весна?!
Чому радіть?
Що батька вже немає?
І що людей все менше у селі,що знову хтось в цю хвилю помирає,чим більше ям, тим менше все землі?!
Що стало більше мертвих, аніж сущих,і що безглузді числа та
Чого ж душа сумує невмируща?
Що вона нуль, незмінність — та хіба?
На ній карби — щербина на щербині,і тріщини, і здряпини на ній.
Та грає радість на твоїй личиніі корчиться печаль у
Де віднялось, там стільки ж додалося, —все врівноважує сумна
Ось тут радіють, там чомусь голосять,хоч спільний час… та різна глибина…8.
Світе мій!
Що я, нищун з бур’янів?
Вижербав хліба, а щастя не смів.
Що я у тебе міг, світе, благати?
Із-поміж чого було вибирати?
Хліба окрайчик?
Відвійки?
Макуху?
Ти прихилив до шептань моїх
Хліба», — почув.
І, вломивши хлібину,сумно дививсь, як шкоринку дитинаяснами мне і кривавить у слині…— Господи! — скрушно похитує дід, —швидше б забрав ти мене на той
Він не погладить голівки онуку:струпом взялася… А немічні рукикрихти незримі визбирують з столу —гола столешня, як спалене
Доле!
Хіба я тебе вибирав?
Плентаєш поруч, береш за рукаві зазираєш пильно у очі:може, нарешті, я іншої хочу?..
Доле, всього скуштував мій язикі до терпкого поволеньки
Мертву цілуючи батькову руку,я опановував вперто наукусмерті й щоденних жебрацьких
Ні, я багатько!
Як гляну назад —скільки видатків: здоров’я, родина,слідом за лихом — лихая година,тиф, золотуха, сухоти,
Господи, щедрим же видався світ.
Нащо те щастя?
Пощо ті благання?
Я утолив і останнє жадання:маю в кишені шкоринку завжди,в пригорщах повних слід від води…9.
Ми кажем, «зникає»… Куди? —
Та, певно, для всього є вічне
Немає ні мешканців тут, ані дому, —зостався не подив, а тільки питання.
Можливо, безпам’ятно все осідає:у сущому — мертве, у мертвому —
Триває перетік з безодні в безкрає,та всюди присутня душа невмируща.
Якщо у вугіллі спресоване світло,а в камені іскри рояться, як бджоли,то скільки безвічного в дубі столітнім,а скільки живого у спилянім колі?
Як в стовбурі цвяхів — мені вже предоситьі болещів, й мук — серцевина аж трухне:я слух розпечатую — мати голосить,а вуха заткну — голова моя пухне.
Бо зник брат Дмитро і сестричка пропала…— Куди? — я питаю… Мовчання.
Глибоке.
Я стільки зібрав родового металу —без дзвону мені не ступнути ні кроку.
І шріт, і дротянки, осколки і кулі, —задарма дісталось те збіжжя у
Безпам’ятно, себто — без болю, минулеу мене ввійшло — і немає ні
Тут дім ось стояв.
І росли осокори.
Тут пера —столетки» на яйця міняли.
Дворище розоране світлом прозориму землю рахманну поволі стікало.10.
У
В гущавині дерев настоюється сутінь,і лінію снігів переступає ліс,аби в проломі дня спромігся ти відчути,наскільки до землі ти міцно сам приріс.
Суботній шлях глухий, а напростець — немає,просторитися можна хіба що до пітьми.
Мов перекотинебо, валує птича зграявід чорної зими до білої зими.
І широко тобі в життєвому проміжку,хоч чуєш в той же час у горлі тісноту,і мовчаком стоїш, мов камінь на обніжку,і під ногами чуєш довічну мерзлоту.
Вгороджені у ґрунт і мамонти, і люди,лиш археолог зможе щось зайве відліпитьі зняти шар землі з грудей, з очей — полуду,іздмухати віки, зірвать за миттю мить.
Проступить із пітьми ясне обличчя Гліба,відвернеться від світла, зніяковівши, кат,а метром вище хлопчик, оживши, крикне: — Хліба!
То ж твій в війну померлий чотирьохлітній
А вище — конюх Федь, що у рові
А вище… чимхутчій ти очі
І яму, і пітьму, в якій стоїш, обмисли, —там, де стоїш, — не змірять ні дна, ні
Промоїна ясна вгорі над головою,квадратний небосхил біліє по краях.
І біла птича зграя валує над тобою,і коренем вростає у ґрунт життєвий шлях.***
