1.
Ще червінь вітром не розмита,і дійсне в обрисах лежить,і золота галузка житаблагословля біжучу мить.
Зійшовши з самого вершечкастрімкого дерева униз,гулкого простору кілечколягло на соняховий спис.
Та що тобі до того сину,чи ж менше затишку й тепла,коли вугліє горобинау ворона із-під крила.2.
Відстояний прозор у лігвах водяних,де хмари залягли, як вмоклі валуни,де вітер-холодун гне бриж на всю довжіньй перелюбно злилась з вербою мрева тінь;очима стаємо до радісних прозрінь,коли наш кожен рух виходить із сумлінь.
А в фуркоті листка, що падає долів,найбільше ваготи з усіх почутих слів.
Відводим очі вбік, щоб листопадна жовтьне гнула до землі високу нашу плоть.
І морщиться чоло без збагнених причин,можливо, це тому, що день іде на згин.3.
Змайнув так швидко світлий час,і нишком сутінь нареклась,і, ніби на вечірню знаду,прийшла сосниця прямо з садуі кільчиком своїм зеленимчомусь націлюється в мене.
Тут все — від повсті трав’яноїдо волокнистих хмарок — скрізьвсе перемічено тобою,родимками ріденьких сліз.
А там… Та що тут моє слово:ні змалювать, ні
Це як на голку ту сосновуусю сльоту перенизать.***
