Німий сурмач на постаментівідпровіщав нову добу,отвердли звивини цементні,і він мелодію забув.
Хоч притискав до губ щосилисвою облуплену сурму,та тільки бульбашки із милазлітали від натужних
Бо щоки вже були пробиті,з грудей був випущений дух —посткультівський забутий витвірпоставу мав твердим-тверду.
Та несподівано без громуі зроджена ніби сама,мов скручений клубочком промінь,якого видула сурма,яскравим спалахом пречистимзаяскравіла серед дня:свідомість вибухла на частки,мов розгулялась чортівня.
Сурмач дивився в простір сліпо,як розпадався білий світ,в ногах хвостом відбитим тіпавсьобірваний електродріт.
Чийсь голос розривавсь на звуки —кружляли мильні пухирці;тріщали світові сполуки,і торочилися
І розпадались форми слова,сурмач на частки
Та виліплять його ізнову,бо залишивсь міцний каркас.***
