Елегія про співучі двері

Співучі двері, сивий явір,старий, мальований поріг.

Так залишилися в уявімісця дитячих днів моїх,так доховала пам’ять хлопцязатьмарені вже образи,такий обмежений став обсягтієї пісні, що дрижить,яка зворушенням хвилює,та все ж без зайвої сльозипейзажі споминів малює.

І хочу знову пережитьхлоп’ячі радощі та бурі.

Швидкіш струмує в жилах кров,і сяють щастям очі хмурі,в долоні легшає перо.

На кичерах сивасті трави,черлений камінь у ріці.

Смолиста ніч, і день смуглявий,немов циганка на лиці.

Розсміяні палкі потоки,немов коханці до дівчат,злітають до долин глибоких,що в сивій мряці тихо сплять,і куриться із квітів запах,немов з люльок барвистих дим.

Дрижать ялиці в вітру лапах,голосять шепотом дрібним,течуть униз краплини шуму,немов з гарячих пнів смола.

Сповитий в зелень і задуму,п’є олень воду з джерела.

Квітчасте сонце спить в криниціна мохом стеленому дні.

Кущем горючим таємницівиходить ранком з глибині.

Співає пуща сном кудлатим,прадавнім шумом загуло.

На схилі гір, неначе лата,пришите до лісів село.

Корчма, мов кущ, що родить зорі,свічками палиться в ночі.

З горілки б’ють дими прозорі,скриплять іржавії ключі.

Смичком вогнистим тнуть цигани,розкотисто співає бас.

Пече музика, й голос тьмяний,і струн сп’янілих лютий бряз.

Тремтить на флейті пальців десять,музичне дерево горить.

Із бубна, мов із дзбана, ллєтьсяроздзвонений, гарячий крик.

Палає скрипка, тихне, в’яне,і серце бубна співом п’яне.

І про опришків в сотий разоповідає в пісні бас:свячені кулі, литий пояс,таємне зілля, дика борть,заклята ніч і смерть в напоях,що їх коханцям варить чорт.

Шалений місяць — мрійний тенорведе містичну пісню тьми.

Дівчина, наче веретено,в танку спідницями шумить.

Ще пам’ятаю: на водідрижачі іскри ранок сіє.

Ще пам’ятаю: білий дім,де стіни з дерева та мрії.

Ще пам’ятаю: в сонці міструдий хребет ліниво гріє,неначе велетенський кіт,що в сні ледачім очі щулить.

І дім і міст, мабуть, стоять,але для мене вже минулиі тільки спомином горять.

Неситий крук над мостом крякав,плило рікою сонце в світ.

Туди ходив ловити раки,коли мені було п’ять літ.

Колола пальчики шипшина,устами ссав солодку кров.

На зорі задививсь хлопчина,але своєї не знайшов.

Тут сиве небо й сиві очіу затурбованих людей.

Сльота дуднить і шиби мочить,розмови стишені веде.

Під сивим небом розстелиласьземля вівса та ялівцю.

Скорбота мохом оповилазадуману країну цю.

Як символ злиднів виростаєголодне зілля — лобода.

Відвічне небо і безкрає,відвічна лемківська нужда.

В таємних кручах давня Ладаворожить хлопцям молодим.

В церквах горить Христовий ладані куриться молитви дим.

На небі тільки сині зорівислухують благальний співлюдей, що, прості та безкрилі,цілуючи в німій покорібрудні обніжки вівтарівустами, чорними від пилу,що їхні губи припорошить,моління шлють Христу і Духу,щоб допоміг здобути грошіна хліб, на сіль і на сивуху.

Земля не родить, віє вітер,на полі мох, мов теплий одяг,а люди, як в усьому світі,все родяться, терплять, вмирають.

Пожежі й повені проходять,лишаючи лиш пустирі,рокочуть війни і минають,зміняються володарі,літа пливуть, мов гірські води,і про опришків дощ осіннійвже тільки спомини виводить.

Чимало бур так прогуло.

Лиш ти однакове й незмінне,далеке лемківське село.

Туди, мов стріли, шлю слова,туди крилата пісня лине.

З села такого вийшов я,життя звеличник — верховинець.

З людей, що, щирі та звичайні,приймали смирно долі пайі поклонялись неба тайніпід знаком співного серпа.

І , може, був би тут остався,як інші, покорився самі, до землі німий припавши,молився радісним вівсам,та Той, що легкість дав сарні,а бджолам квіти золотіі кігті сталені для рися,слова співучі дав меніі гострі зуби, щоб в життія твердо й просто боронився.

Широкий світ, від серця ширшийі ширший вітер на селі.

Не помістити в цьому віршіні зір, ні неба, ні землі.

Шляхи широкі у безкрає,поїхав хлопцем я у світ.

Насправді стриму час не має,хоч важко це нам зрозуміть.

Турботи, радощі, омани,кохання, зрада, ночі тьмяніі сіроокеє дівча.

Одчаю шал, і пал любовний,і хмільність щастя, і печаль,нестямний захват молитовний,доглибна знеохоти їдьі ласка творчості найвища —це все дало мені життя.

Його звеличую тут яі кличу дням: мене п’яніть,п’яніть мене!

Хай смерті ближче,хай на минулому іржа,хай снігова спливе пороша,думки нестримано дрижать,а кожна, мов кришталь, ясна.

О, молодосте, ти однане заплямована й хороша.

Співуча тінь, крислатий явірі тесаний, дзвінкий поріг.

Отак змальовує уявамісця хлоп’ячих мрій та втіх.

0
0
315
Подарок

Антонич Богдан-Ігор

Антонич Богдан-Ігор. (5 октября 1909 — 6 июля 1937) — украинский поэт, прозаик, переводчик, литературовед. Автор стихов: Голос моря (з Ярослава …

Другие работы автора

Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Сегодня читают

Маска Елены. Супермаркет.
Страдания юного Вертера краткое содержание
Ryfma
Ryfma - это социальная сеть для публикации книг, стихов и прозы, для общения писателей и читателей. Публикуй стихи и прозу бесплатно.