Є.
Л.
Живеш у горах.
Обрій заступиливерхи високі і густі ліси.
Чи сходить в душу з гір надземна сила?
Чи гріють серце відблиски краси?
Чи, може, в лабіринтах переваліввузьким і стисненим здається світі ти догматиком стаєш помалу,повіривши в єдиний власний міт?
Живеш в степах, і обрій, що зоріє,здається без початку, без кінця.
Чи ширшають від цього в тебе мрії?
Чи простір упокорює серця?
Чи сонце, що до заходу від сходудає тобі великий довгий день,несе і в душу соняшну погоду,ясний світогляд, щирість до людей?
А чи тобі, що дивишся в безкрає,здається, може, що ти бачиш все?
Що таємниць за обрієм немає?
Що думки труд пізнання не несе?
Людина в горах — у вузеньких рамах,та знає, що потрібно лиш зусиль,щоб їй відкрилась ширша панорама,як тільки вийде на найвищий шпиль.1975
