Скільки, скільки довгих років,
Років горя і турботи,
Проминуло з того часу,
Як по горах я ходив!
Чотирнадцять довгих
А в душі моїй ще й
Дзвонить стогоном
Тужний пам’янтний мотив.
Наче я ще й досі
Звук скорботної флояри,
Що старий вакар
За вівцями по груні;
Наче й досі
Голос матері старої,
Що про вас Довбуш
За куделею мені.
І ввижаються
Чорні постаті опришків,
Що на Косів чимчикують,
До Вижниці чи до Кут,
А між ними – славний калфа,
Збуй-легінь Олекса
Люту помсту він
За залізо панських пут.
Впізнаю його одразу:
Байбарак, черчені гачі,
Дубетлівка і тобівка,
Ще й блискучий топорець.
Погляд блискавкою грає,
А за чересом пістолі
Не одній поганій
Гримнули вони: кінець!
Капелюх ув огальонах,
Пистик павиного пір’я
Чи ж не гідна це
Отаманській голові?
У руках – ведмежа сила,
Груди – спіж, а дужі
Незатертий слід
На отаві лісовій.
Ходять шепоти лісами,
Шелестять високі трави,
Дзвонять сосни і смереки,
Верховинський бір гуде,
Весело журчать потоки,
Беркут високо кружляє,
То наш Довбуш, наш отаман,
На криваву справу йде.
То не сосни, не ялиці,
Не тонкі, стрункі смереки,
То співає
В вутлій маминій руці,
В каглі вихор завиває,
Дика фуфела лютує,
Каганець блищить з опецка,
Кіт мурличе на печі.
То снується довга
Ніччю з білої куделі,
Що єднає чорні
З мріями веселих днів;
І снується довга
Про опришків, чорних
Чом не золота
Чорних заробітних днів?
Витвір мрійної уяви,
Що любовно
На страшні криваві
Лицарський, містичний флер.
А слова тієї
І мотив її
Змучену, зболілу
Заколихує й тепер.
З
И
И”,
EH, 1925 р.
