Мені здається я не знаю

Мені здається, я не знаю,

А люде справді не вмирають,

А перелізе ще

В свиню абощо та й живе,

Купається собі в калюжі,

Мов перш купалося в гріхах.

І справді так.

Мені

За простих сірих

Вони і господом забуті!

Так що ж мені тут гріти-дути!

А де оті?..

Невже в

Годує хам собі на сало?

А може, й так?

Добра

Вони творили на землі,

Ріками сльози розлили,

А кров морями.

Люде знають,

Кого годують, доглядають.

І що ж ви скажете: за

Лили вони моря

Або за себе?

Ні, за нас!

За нас, сердешних, мир палили!

Поки їх в саж не засадили.

Якби не те, то певне б

Свинар в толоці.

Кляті! кляті!

Де ж слава ваша??

На словах!

Де ваше золото, палати?

Де власть великая?

В склепах,

В склепах, поваплених катами,

Такими ж самими, як ви.

Жили ви лютими звірми,

А в свині перейшли!..

Де ж ти?

Великомучениче святий?

Пророче божий?

Ти меж нами,

Ти, присносущий, всюди з

Витаєш ангелом святим.

Ти, любий друже,

Тихенько-тихо… про

Про безталанную, про горе;

Або про бога та про море,

Або про марне литу

З людей великими катами.

Заплачеш тяжко перед нами,

І ми заплачемо…

Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая,

І чуєм бога в небесах.

Спасибі, друже мій убогий!

Ти, знаю, лепту

Свою єдину… Перед

Багато, брате, заробив!

Ти переслав мені в

Поета нашого,— на

Мені ти двері одчинив!

Спасибі, друже!

Собі хоть мало…

Надію в серці привітаю,

Тихенько-тихо

І бога богом

Перша половина 1850,

Оренбург]