Мікеланджело

Ну що йому та різьблена печаль,студений мрамур,як вода в криниці,вилискує, цямрований в очах,овально входить в здвоєні

Стегно.

Коліно.

Випукле плече.

Шліфоване аж до спокуси лоно,куточки губ, в які не затечеані відраза, ні сльоза солона.

Похітливо розлігшись на весь зріст,повітря проломивши гіркувате,в об’ємі сну замкнувши вічний зміст,жагу творця усотує, як вата.

І заздрим гнівом наскрізь пропікаїї нутро черниця жердкувата,до злочину схиляється рука,націлившись на перса горбкуваті.

Ну що той холод в мармурі, цей гнів,коли жага завжди в очах колишевідвічний образ, зітканий зі снів,пречистим духом хтось весняно дише?

Ну що йому хвилинне забуття,оманливе завждешнє гамування,коли душа жадає все життявідвічного злиття і раювання.***