Щемить в душі та зрубана сосниця,кигиче їй бездомна синя птиця,прив’ялий запах вітру не втіша:болить душа!
Сльоза не поспіша —прижуреналедь мерехтить скраєчку,у ній відбилисьстовбура кілечки,кілечко сонця і гнізда кружальце,і п’ятеро пташат, що виросли на пальцях.
Болить мені моя неповнота,став на пеньок, та це не висота,пита мене щербата самота:— Хіба існує в світі порожнеча?
Немає сосни, хоч навкруг повнеча.
Від крони в небі, бачиш, ні знаку,і вищий ти думками на пеньку,і погляд глибше вдалечінь сягає.
Проте мене там, світоньку, немає…***
