Сліди

Вийшов — дорога гуляє сама по собі,перепочивши при ярій вербі,в землю пустивши мичку коріння,щоб запастися довгим терпінням.

Глянув: дорога струмує піском,не перейняти її батіжком —з яру на гірку, з шпилю в яроквіється весело пилу клубок.

Віжки прядив’яні туго бринять,грузне у порох дороги печать:рівну дорогу копито горбатить,котиться лихо на

Рушив — курилося рівне байдужжя,перетиналося степу окружжя;поглядом, слухом було не вгадать,де знакувала землю печать;хто зупинився, а хто повернувся —все заплелося у вічному русі.

Пам’ять припала пилом

Земле-землице, зраджуєш всіх,долі химерні рівняєш дощами,швидко течеш забутям попід нами.

Став, але простір від мене тікав;пил зачерпнув — він запіксь в кулаках;кинув розпачливо груддя від себе,очі піднявши сподівано в небо:там ні позначок, ніяких

Чую — холоне сльоза на щоці.***