Назавжди

Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,і тінь замазує панни, мов образи затерті.

У склянці золотавий чай.

Так хочеться опертисьоб край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,дивитись, як сумна зоря останнім поцілункомпрощається з сестрою, що у зореколі їйне сяятивже більш.

Так нічблакитним снігом миє в місті маки меланхолії.

Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,колишеться шофер у сонній лімузині.

Крива ліхтарня — квітка зламана і попіл снігу,і світло — лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміхузаблукана і місяць — білий птах натхнення злого,й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.

Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навікизакриє очі сплющені, немов сестра остання.

Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зоріі платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.

Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,колишеться шофер у сонній лімузині.13 грудня 1935