1.
Не виріс я, а переріс себе ж,і сам себе щоночі вже лякаюсь,бо руйнівна пітьма не знає межі камінь міццю в плоть перетікає.
Течу очима — на подушці сіль,і пальцями струмую та
Наче вода — збираю звідусільпаперу клапті і солярки плями.
В цій каламуті тіла і пітьмиодне не розчинялося —
Хоч пам’ять на обов’язки розмив,проте відчув ганьбу «гріхопадіння».
Не іншим був, напевне, а чужим,адже не мав ні слова, ні обличчя;сам у собі вигнанцем довго жив,сприймаючи ганебу за величчя.
Гадаючи, що скресне сон важкийі ти обмежиш лініями тілаєство своє, але тверді вікикамінням в тебе, крицею вкипіли.2.
Печалі дим струмує у гайку,і дим гіркий струмує в моїй долі.
Ну що змінив я на своїм віку?
Кому зігрів я серце захололе?
Собою… І для себе… І в
Обмежував, викреслюючи кола.
І в душу не пускав ні чужий біль,ні нарікань, що чулися здовкола.
На чорні ґудзі душу застібав,щоб зберегти у ній високе світло.
Та звідки чорна узялась журба,що в ній живе і щозими, й щоліта?..
Та ще закрався невивідний сум,що із очей струмує чорнувато.
А через серце йде щербатий струм,що мою постать крутить та горбатить.3.
У
Й
І —
По узбіччі шляху — водикаламутні та сумні;відблиск, ніби ніж холодний,глибоко стримить в мені.
І не боляче, а глуховигинається метал;щоб зламать його, я рухавсь,теплим подихом
Та не витягнуть заскалки,що крижиною в мені,щербами застряла змалку —і дуплиться вглибині.
Відчуття, немовби злочинучинив: украв? убив?
В темних водах по обоччімій відбиток?
Чи журби?
Куте, ламане обличчяі твердий залізний рот:що це — ницість чи величчя?
Брак нахабства та чеснот?
В скаламученій безоднівидно й ляду крижану —ти ж бо поглядом холоднимзриш у власну глибину.4.
А
Д.
Поземний сніг ніде не міг упасти,мов був приречений леліть із краю в край,щоб вибілить журбу та чорні всі напастіі гостро перекреслить посутенілий гай.
І білі лінії в очах мені співали,мінилися прокльони на хвалу.
Знайомі, ідучи, мене не впізнавали;коли ж їх зупиняв, то потиск, мов смолу,здирали із долонь, тікаючи від
Гей, зупиніться, ви! — кричав слідком шалено.
Та голос відмінивсь, можливо, став він білим?
А може, став гірким та чистим, наче сіль,але мої слова були незрозумілі…— То блазень, блазе, бла… — йшли шепти звідусіль.
В повітрі в’ялому і звуки мов зів’яли,і малокровний крик лишався на вустах:— Я, чуєте,
Павло!
Мене ви не впізнали!— Йди, чоловіче, геть!
Чого до нас пристав!
У чорному вікні побачив свій відбиток:у тілі безліч стріл стриміло снігових…— Де очі, губи де? — Клубок шовкових нитоклежав на плечах в мене замість голови.
Позаду ж — сніг брудний, недопалки та фанти,а з урни дим сотавсь, і сунула юрба.
Поскрипували гальма та бемкали куранти,і сажа осідала холодна на
І ніби Себастьян, від мук закаменілий,
Я навіть жодним м’язом поворушить не міг,бо стріли холоду впивались глибше в тілоі зуби розтискав прямий сталевий
І тицяли усі в мій бік, як на потвору,яку дотепний скульптор з шамоту сотворив.
І, зойкнувши, збагнув, що в болю білий колірі сажа порошилась чомусь весь час згори…5.
А
І
Нагірне повітря струмує хвилясто,струмує зігрітий уявою зір,і танучий сніг розповзається маслом,з обличчя сповза личкуватий папір.
В згасанні сумному була осолода,крізь білість зрадливу просвічував
Але ж пробивалося світло зі сподукрізь сміття намокле і зваляний ґрунт.
І камінь вологий, звільнившись від маски,мов видихнув глухо: — Скінчилася
І я зауважив, отямлений вчасно,що є сподівання в сумних кольорах:у дранці набряклій, у сірій жердині,в набряклій землі, у лускатій корі.
Творилася радість майбутня вже нині,чинилася зрада внизу та вгорі.
А зір, відрікаючись білого, прагнувнасититись снігом, вологим,
Шуміло повітря, і пінилась брага,і землю пороли глибокі струмки.
Зірвавши з лиця машкару паперову,я болем прийнявсь, ніби шкіру іздер.
І простір, сфарбований кольором крові,гарячим, болючим ставав відтепер.6.
Палахкотюче світле тілосвітилося сліпучо-біло,і крізь ткання й піски лляніпеклося солоно мені.
Та рвався сон, і в чорний розтріскпросочувались краплі воску,просилювавсь тонкий рубок,у вуха ж засипавсь пісок.
Ой, рутній боже, хто ж поможероздерти лушпу, щоб збагнуть,що форма тіла вже порожня,що з неї викрапалась ртуть.
А час ні слухом ухопити,ні втримать зором ні на мить,все тіло цвяхами пробите,лише душа палахкотить.
І криж, побитий на суглоби,в тобі, як прясла у воді.
Слізьми стікає віск жалобита накипає в бороді.
Розіп’ятий на власнім кісті,катований життям вві сні,ти чув: трави зелене вістряворушиться у глибині.
Чим більше мук, тим більше світлаі ширша тріщина очей;віск капає тисячолітнійна пучки, зщеплені ключем.
А полотно лляне, піщанев пружину збіглось, щоб сповить;і світло сповиває рани,затуплюється гостра мить.7.
Чи й ти вбираєш так, як з тебевисмоктує біжучий часте, що ти взяв в землі та в неба?
Чи вдосталь крові напиласьтвоя смоктюча п’явка муки?
Чому те, що було до нас, —на вічній відстані розлуки?
І не наблизити облич,в пітьмі дзеркал не розпізнатині пращурів своїх… Хоч клич, не
Бо позостались тільки дати.
Та й то до третього коліна,а далі — і слідів
Радію — виростає
А в дзеркалах пітьми —
На перегній… Але ж допокитриватиме безглуздий чин?
Та витискай з каміння соки,речовину життя — з хвилин!..
З душі любов’ю засвітися,до сина, матері,
В свічадо згодом подивися,чи не змінились кольори?8.
При світлі сумління прозоріє світ,прозоряться руди, пісок і граніт,при світлі сумління стає все прозорим,прозоряться гори, прозориться корінь,прозориться порох і вежі старі,і видно крізь мури нічні ліхтарі.
При світлі сумління прозоряться стіни,тумани прозоряться в полі осіннім,і кожен знаходить додому свій шляхпри світлі сумління, як з вирію птах.
При світлі сумління душа кришлатієі чорна зажура, мов шибка, світліє.
При світлі сумління зникають і тіні,і прагне польоту душа й вознесінняпри світлі сумління, при світлі
При світлі сумління і смерть не страшна,при світлі його немовля засина,при світлі сумління безглузда війна,при світлі його — неможлива
І світ перебарвлює біле цвітінняпри світлі сумління, при світлі сумління;при світлі сумління і горе — не горе,при світлі сумління людина прозора, —всі помисли видно її і чуття,при світлі сумління світліє життя.
При світлі сумління і слово відверте,і серце відкрите, любов’ю всещертне.
При світлі сумління кільчиться насіння,при світлі сумління ясніє любов,і небо, і землю усю до основпроймає незриме глибоке проміння —при світлі сумління, при світлі сумління…***
