Летять шумкі шовки, щоб лагідно сповитипопалені горбки, пощерблене чоло.
І пензель золотий відновлює на плитахзатерті імена і вибите число.
Та падає листок і закрива століття,—утворений провал їх миттю поглина.
І промінь, наче перст, пронозить верховіття,і кам’яні карби промацує до дна.
Зусилля твоїх рук чогось на світі варті?
Де камінь родовий, де пращурів віки?
Щоб визначить чіткіш рельєфну смерті карту —летять із краю в край золочені
Ось Мовчанівський гай, там — Воронів криничка,тут — терен, свербивус, там — вибалок, ситняк.
Ледь виступає зміст, як на траві росичка,крізь сповиття шовків пробивсь кілка гостряк.
Щоб пам’ять закріпить, повторюєш щомиті:— Життя, життя, життя, життя, життя,
Але не знаєш ти, що губи вже сповиті:шумкі шовки летять… летять, летять, летять…***
