Оце нам на розкіш і луг, при лузі вільшина,і голка води, і тепла горошина.
Оце нам на наше обшир’я зрожевлені яблука сміху,і слово, дароване всім на утіху.
Джмелі нам куйовдять волосся,ядуху роздмухують, небо дірявлять, як пемзу,бо солоддю зірок воно узялося —крило мерехтить гостролезо.
В зеленому гудинні бродимо ми, мов комахи,піснями рясними родимо влітку, як птахи.
Які ж ми багаті:століття, як соти стоять непочаті,а там, поза склом,поза рівнем припливів, відпливів, —квітки однослівні і барви щасливі,золочені сонцем, оздоблені сонцем,підведені сонцем, облиті,і лікті, і спини, і голови миті.
А в головах — що то за клопіт, що за морока:обчислювать, звідки це сяйво й допоки,вимірювать подих в легенях,виважувать радість у
А може, на кращекотить горошину тепла з косогору,а в жилах гуляє хай голка прозора,щільніше зшиваючи стопи з стежками пругкими,щоб ближче ходилося
А може, на спогад ця розкіш даєтьсяі спрагло водиця так п’ється,щоб смак нам не зраджував,спрага стає все палькіша, палькіша,і кожна хвилина щодалі — густіша, густіша…***
