1.
Зірку крилом сколихнувши, відлинула чайка у сутінь,стала чіткішою ламана лінія гір;і сколихнулись в уяві видіння забуті,ніби імла перекинула встояний зір.
Прямо з-під каменя виповзла хтива гадюка,наче розпечений зігнутий дріт,і відчахнулись від пліч раптом руки,і захолов у жахітті двоногий граніт.
І розповився холод важкої шинелі —подих урвався, горло звело:…я ще живий, та мене вже волочать з оселі,впоперек воза кладуть і везуть моровичним
Поруч зі мною кладуть мого старшого брата,холод ізнизу проймає і тисне з боків.
Плаче щербато тупа погребальна лопата,трусять баюри квітневі тіла мертвяків.— Я ще живий! — ворушу ледь губами…— Доки доїдем до ями, ти, хлопче, помреш…
Руки відмерзли — кригу штовхаю ногами,море скресає — ламається крига під нами…— Брате, куди на крижині від мене пливеш?
Ледве здригнувшись, брат відпливає від мене,слідом пливе на лататті крижинок рідня.
Небо проламують хмари бриласті важенні,хором волають померлі: — Давай,
Коні позаду товчуть шлях прозорий,куті копита прочоплюють встояний лід.
А крізь пробоїни чвиркає солоно море,камінь крилатий випурхує з дна у зеніт.
Я ж на вибоїні падаю прямо із воза,і, проломивши шкоринку, у землю дивлюсь.
Там, в глибині, іскравіють окаті морозиі проступає крізь землю насталений
Наче у читанці, бачу малюнок квадратний:шпиль світлоносний, мур кам’яний,
Погляд вождя упирається в місце для страти,з губ вседержавних стікає кавказький
Крешуть підкови казенні столітню бруківку;слухають мертві, я ж бачу травневий парад:перед очима тече-протіка кіноплівка,де проявився навіки один лише кадр:діти снують по східцях гранітних,квіти травневі вождеві несуть і несуть,зорі кремлівські всевидящо світятьі опромінюють нашу щасливу
Твердо на ленінські груди чоботи стали,високо знявся орел-сизокрил,видно далеко вождю з п’єдесталу:власне безсмертя виднішає з інших
Глибоко вритий в площу червонутой п’єдестал, що уріс в
Ловить підошвами вождь похороннийстукіт — у роті вібрує всевладний
Хоче причину збагнуть землетрусу —цокають зуби і губи тремтять,треба мовчать, бо язик перекусятьзуби тремтячі… Треба мовчать…— А-а-а, — здогадався, — то діти біжать,квіти травневі криваво
Шлях уривався.
І ніби непотріб у ямуперекидали їх з воза: немитих,в брудних
Ні голосінь, ні сльозінь, ні «алілуя» над
Тільки матюк: — Так вас
Чого така яма мілка…— Там півсела ще лежить… І повітря нам труять!
Треба безодняву яму, ви ж вирили рів…
Коні на голос районний косують понуро,глухнуть лопати щербаті в руках трупарів.— Далі вже нікуди: там лише камінь суцільний.
Будеш довбати, то землю проб’єш на той
Це — материк… І ломком цюкнув
Гул підземельний пройшов — і здригнувсь
Аж у Москві обізвалися боєм куранти,раптом на вироці смертнім спіткнулось перо,легко на мить лиш зітхнули на Невськім атланти,і проступила на камені сірому кров.
І, схарапуджені, рушили підтюпцем коні,віжки гадючились слідом по теплій землі…— Ширше копайте! — голос долинув верховний.— Глибше ступайте!
Бо ж землі у нас не
І погребняк що є сили той камінь лупає:іскри рояться, здригається твердь.
Глибше в майбутнє!
У надрах копальні,косу мантачить уламками каменю
Хто обірвав це тривале видіння?перевернув мене рвучко — я ліг горілиць,аби продовжилось в муках моє животіння,хмари бокаті пашіли теплом паляниць…— Він ще живий! — сколихнулось у вусі повітря…— Добра сорочка на ньому — шкода, пропаде…
Янгол кружляв наді мною сирітно,тільки ж присохла душа не виймалась з
Здерта, од крові червона сорочка дудніла,вітер її роздував, мов ковальські міхи,і доторкався пекучо до голого тіла,листям долонь прикривали мою наготу
Чув, як вози крижані проїжджали повз мене,певно, вивозили холод на цвинтар з села,і приростала до тіла сорочка зелена,рідна ж земля повертала мені крапелинки
Так і лежав я, поснований щирим корінням,інколи мертві торкались руками мене, —віз їх котив в німоту, що кололась скрипінням,глибшала колія,скрип голоснішим ставав з кожним
І не хиталися дзвони церковні у небі,янголи пухлі щипали весняну траву:не виривайте з корінням мене, ой не треба:— Я ще живий, я живу, я живу… я
Мертве село.
Гребняки дзвонять ложками густо.
Товсто гуде погребальний загальний казан.
Кров їм окислює пріла торішня капуста,чесний у них заробіток — рясний погребан.— Щось пристаєш коло їжі, товариш
Мілко копав… Тепер ложка
Ходиш похмурий… Дивись — усуспільнимо
Знайдеться місце й для тебе, хоч яма
Лучче живцем покладіть, бо мені однаково, —прошелестів і ложки до губ не доніс…— Діти попухли, лежать на полу, наче дрова.
Вигребли все до
Навіть із діжки
Витягли жили.
Тепер смичете й
Нове життя закладаєте ви на
Щоб не діждалися ви… — і упав, наче кулик;ложку, що падала, інша безсила вхопила рука…— Іч… він туди ж… Недобиток
Здох, а вчепився мертво у спільний казан:хоче привласнити обще, та дзуськи, та
Та ж відтягніть його швидше, як псину, в бур’ян.— Дядьку Явтуше… і ви відпливаєте в море?!
Всі відпливають на кризі.
Хто ж позостався в селі?
Льопляшка?
Юшка?
Інші ж підтяті під
Хто ж буде жити на нашій нерідній
Вклинюють голови коні все глибше і глибше у землю,в надри земні заїжджає ладований віз;вже і погонич колгоспний зчорнів… і не дише,стала земною кована в кузні циганами вісь.2.
Тебе нема, присутнє лиш тепло,давно вже відокремлене від тебе,воно мене серед ночі знайшлозабутого поміж холодних
І кров моя запульсувала знов,і рушив знов розхитаний годинник,і я тебе у забутті знайшовна дотик серця і на дух
І миттю відокремивсь від землі,відшарувавсь, немовби тінь від
Душа моя, немов сльоза на склі,спрозорена — попереду
І став вузьким на тілі комірець,і горло стиснув, та я крикнув тричі:— Отець!
Отець!
Отець!..
Та я не знав, що ти — це той гінець,який мене на суд високий кличе.
Мій поклик розділивсь на голоси,що навсібіч вигукували слово:— Кінець!
Кінець!
Кінець!..
О хто мене удруге воскресивсвоїм теплом, аби убити
День нарікань уже настав,душа вщертована
А сутінь рання і густалише прискорює
Лежиш горізнач на піску,немов зіржавіла бляшанка,очима ловиш ніч сипку,що почалася прямо зранку.
А слух ще ловить хлюпіт хвиль,і повза по піску долоня, —яких потрібно ще зусиль,аби зануритись в бездоння?
Життя вантажить слух і зіркамінням з глибини добутим,підзвітний відліта папірв столицю крізь схололу сутінь.
Там все зазначено про час,на облік взято до зернинивесь хліб.
Зраховано і нас,хоч душі мертві вже
І не позичить собі сна,не вкоротити навіть ночі, —піщана хвиля голоснарозкриті замиває
Розтертий камінь на пісокбуравчасто втіка в легені;холоне сутіні ковток,і замерза вода у
Ні слів клятьби, ні нарікань —відкритий зір і слух відкритий,пісок в очниці затіка,просіяний на смертні
Той світ придумав я?
Чи він мене придумав?
І хто в кому пружину сталеву накрутив?
Накручую себе щодня — чи не для глуму?
Куди мені?
Чого і скільки ще іти?
І наповіщо пам’ять мені сумна давалась?
Щоб завчено махати і завчено кивать?
Щоб рейки пам’ятати і забувать вокзали?
Із безвісті летіти в безмежну неоглядь?
Я розповім про жорна і про паслін в
Як в мертвого сусіда сухар з кишені
Я розповім… Кому?..
Та вже про горе
Сік скрапує зелений у тебе з-під
Ворушаться в клітинах не літери, а воші,я туманцем гарячим закушую окріп…— Ти вигадав той світ… А цей такий
Та ти не пам’ятаєш, як гостро пахне
Не пам’ятає й камінь, як він молов солому,і простору важкого не втримали хрести.
Ослабла вже пружина, і налягає втома,і треба зупинитись, щоб знову
Від крику власного я прокидаюсь часто,бо бачу, як остання іскра гасне,і чую — кайла крушать вперто материк,і, наче ложка в чашці, дзеленчить
Летючу видно іскру п’ятикутну,що пропікає темряву
Кайлом добута іскра з дна могиливипалювала струмом мені жилиі, пам’ять знищивши, верталася назад:холодний ніж торкавсь затерплих
І блискітка кружляла, наче дзиґаперед очима.
В саркофазі з кригия знову плив… чи нурився в
І стиски чув задушливих долонь…5.
Це море-степ?..
Чи море полудневе?..
Тут мерзлі мамонти і вугільні
Це душезгар чи вічна мерзлота?
Свідомість заморожена крута…нічого вже про час не
Рух увірвавсь — застигла кіноплівкаі розкололась крижана
І я розгледів в чорноті розломуобличчя вже давно мені знайомі:тут весь мій рід… та що там… півнародувмуровано у затверділу
України ув одній могилі —затиснуті у льодовитій брилі…батьки… брати… мій рід… і мій
На брилі надпис: «33-й год!».
Карби глибокі з брили не зітерти:рік пограбунку, голоду та смерті!
Рік всенародних пагуб та звитяг,коли возводивсь з криги саркофаг…і п’єдестал возносивсь для чобіт,щоб притлумить підошвами весь світ.
Рік тридцять третій — зламу й
Де не ступнеш — там перст його десницівпирається у груди, наче
І погляди сталеві — мов
Куди не глянеш — скрізь гартують крицюі чути, як ламаються кістки;по підземеллях кров людська іскриться,і клацають, і клацають
І ніби крапка в льодовитій книзічорніє іскра у могильній кризі.
Вона дрімає в брилі безпробудно,немов чекає: день настане судний,проклюнеться вона — розлущить ліді перетопить уцілілий
Лід намерзав лещатно довкіл скронь,чув уві сні я притиски долонь,що гіпс шерхкий до вилиць приміряли,проте клубочивсь в тілі ще
Я прокидавсь і западавсь в
І бачив людоїдів у гайку,що готували трапезу швидку.
Горбатіли похняблені вже спини,і морщилися вицвілі свитини, —щосили вбивці дмухали в жарину,та кров палахкотіла на
О Боже правий! страчена дитинапорубана, лежала на
І скрикнув я, і заблищала слинана бороді у вбивці, що дививсь,як я провалююсь, волаючи, кудись;димок із кулака його куривсь,затиснутий за шию, як пташина…***
