5 min read
Слушать

1 “Не виріс я а переріс себе ж”

1.

Не виріс я, а переріс себе ж,і сам себе щоночі вже лякаюсь,бо руйнівна пітьма не знає межі камінь міццю в плоть перетікає.

Течу очима — на подушці сіль,і пальцями струмую та

Наче вода — збираю звідусільпаперу клапті і солярки плями.

В цій каламуті тіла і пітьмиодне не розчинялося —

Хоч пам’ять на обов’язки розмив,проте відчув ганьбу «гріхопадіння».

Не іншим був, напевне, а чужим,адже не мав ні слова, ні обличчя;сам у собі вигнанцем довго жив,сприймаючи ганебу за величчя.

Гадаючи, що скресне сон важкийі ти обмежиш лініями тілаєство своє, але тверді вікикамінням в тебе, крицею вкипіли.2.

Печалі дим струмує у гайку,і дим гіркий струмує в моїй долі.

Ну що змінив я на своїм віку?

Кому зігрів я серце захололе?

Собою… І для себе… І в

Обмежував, викреслюючи кола.

І в душу не пускав ні чужий біль,ні нарікань, що чулися здовкола.

На чорні ґудзі душу застібав,щоб зберегти у ній високе світло.

Та звідки чорна узялась журба,що в ній живе і щозими, й щоліта?..

Та ще закрався невивідний сум,що із очей струмує чорнувато.

А через серце йде щербатий струм,що мою постать крутить та горбатить.3.

У

Й

І —

По узбіччі шляху — водикаламутні та сумні;відблиск, ніби ніж холодний,глибоко стримить в мені.

І не боляче, а глуховигинається метал;щоб зламать його, я рухавсь,теплим подихом

Та не витягнуть заскалки,що крижиною в мені,щербами застряла змалку —і дуплиться вглибині.

Відчуття, немовби злочинучинив: украв? убив?

В темних водах по обоччімій відбиток?

Чи журби?

Куте, ламане обличчяі твердий залізний рот:що це — ницість чи величчя?

Брак нахабства та чеснот?

В скаламученій безоднівидно й ляду крижану —ти ж бо поглядом холоднимзриш у власну глибину.4.

А

Д.

Поземний сніг ніде не міг упасти,мов був приречений леліть із краю в край,щоб вибілить журбу та чорні всі напастіі гостро перекреслить посутенілий гай.

І білі лінії в очах мені співали,мінилися прокльони на хвалу.

Знайомі, ідучи, мене не впізнавали;коли ж їх зупиняв, то потиск, мов смолу,здирали із долонь, тікаючи від

Гей, зупиніться, ви! — кричав слідком шалено.

Та голос відмінивсь, можливо, став він білим?

А може, став гірким та чистим, наче сіль,але мої слова були незрозумілі…— То блазень, блазе, бла… — йшли шепти звідусіль.

В повітрі в’ялому і звуки мов зів’яли,і малокровний крик лишався на вустах:— Я, чуєте,

Павло!

Мене ви не впізнали!— Йди, чоловіче, геть!

Чого до нас пристав!

У чорному вікні побачив свій відбиток:у тілі безліч стріл стриміло снігових…— Де очі, губи де? — Клубок шовкових нитоклежав на плечах в мене замість голови.

Позаду ж — сніг брудний, недопалки та фанти,а з урни дим сотавсь, і сунула юрба.

Поскрипували гальма та бемкали куранти,і сажа осідала холодна на

І ніби Себастьян, від мук закаменілий,

Я навіть жодним м’язом поворушить не міг,бо стріли холоду впивались глибше в тілоі зуби розтискав прямий сталевий

І тицяли усі в мій бік, як на потвору,яку дотепний скульптор з шамоту сотворив.

І, зойкнувши, збагнув, що в болю білий колірі сажа порошилась чомусь весь час згори…5.

А

І

Нагірне повітря струмує хвилясто,струмує зігрітий уявою зір,і танучий сніг розповзається маслом,з обличчя сповза личкуватий папір.

В згасанні сумному була осолода,крізь білість зрадливу просвічував

Але ж пробивалося світло зі сподукрізь сміття намокле і зваляний ґрунт.

І камінь вологий, звільнившись від маски,мов видихнув глухо: — Скінчилася

І я зауважив, отямлений вчасно,що є сподівання в сумних кольорах:у дранці набряклій, у сірій жердині,в набряклій землі, у лускатій корі.

Творилася радість майбутня вже нині,чинилася зрада внизу та вгорі.

А зір, відрікаючись білого, прагнувнасититись снігом, вологим,

Шуміло повітря, і пінилась брага,і землю пороли глибокі струмки.

Зірвавши з лиця машкару паперову,я болем прийнявсь, ніби шкіру іздер.

І простір, сфарбований кольором крові,гарячим, болючим ставав відтепер.6.

Палахкотюче світле тілосвітилося сліпучо-біло,і крізь ткання й піски лляніпеклося солоно мені.

Та рвався сон, і в чорний розтріскпросочувались краплі воску,просилювавсь тонкий рубок,у вуха ж засипавсь пісок.

Ой, рутній боже, хто ж поможероздерти лушпу, щоб збагнуть,що форма тіла вже порожня,що з неї викрапалась ртуть.

А час ні слухом ухопити,ні втримать зором ні на мить,все тіло цвяхами пробите,лише душа палахкотить.

І криж, побитий на суглоби,в тобі, як прясла у воді.

Слізьми стікає віск жалобита накипає в бороді.

Розіп’ятий на власнім кісті,катований життям вві сні,ти чув: трави зелене вістряворушиться у глибині.

Чим більше мук, тим більше світлаі ширша тріщина очей;віск капає тисячолітнійна пучки, зщеплені ключем.

А полотно лляне, піщанев пружину збіглось, щоб сповить;і світло сповиває рани,затуплюється гостра мить.7.

Чи й ти вбираєш так, як з тебевисмоктує біжучий часте, що ти взяв в землі та в неба?

Чи вдосталь крові напиласьтвоя смоктюча п’явка муки?

Чому те, що було до нас, —на вічній відстані розлуки?

І не наблизити облич,в пітьмі дзеркал не розпізнатині пращурів своїх… Хоч клич, не

Бо позостались тільки дати.

Та й то до третього коліна,а далі — і слідів

Радію — виростає

А в дзеркалах пітьми —

На перегній… Але ж допокитриватиме безглуздий чин?

Та витискай з каміння соки,речовину життя — з хвилин!..

З душі любов’ю засвітися,до сина, матері,

В свічадо згодом подивися,чи не змінились кольори?8.

При світлі сумління прозоріє світ,прозоряться руди, пісок і граніт,при світлі сумління стає все прозорим,прозоряться гори, прозориться корінь,прозориться порох і вежі старі,і видно крізь мури нічні ліхтарі.

При світлі сумління прозоряться стіни,тумани прозоряться в полі осіннім,і кожен знаходить додому свій шляхпри світлі сумління, як з вирію птах.

При світлі сумління душа кришлатієі чорна зажура, мов шибка, світліє.

При світлі сумління зникають і тіні,і прагне польоту душа й вознесінняпри світлі сумління, при світлі

При світлі сумління і смерть не страшна,при світлі його немовля засина,при світлі сумління безглузда війна,при світлі його — неможлива

І світ перебарвлює біле цвітінняпри світлі сумління, при світлі сумління;при світлі сумління і горе — не горе,при світлі сумління людина прозора, —всі помисли видно її і чуття,при світлі сумління світліє життя.

При світлі сумління і слово відверте,і серце відкрите, любов’ю всещертне.

При світлі сумління кільчиться насіння,при світлі сумління ясніє любов,і небо, і землю усю до основпроймає незриме глибоке проміння —при світлі сумління, при світлі сумління…***

0
0
42
Give Award

Павло Мовчан

Стихи Павло Мовчана. род. 15 июля 1939, Большая Ольшанка. Советский и украинский общественный деятель, журналист и политик; поэт, переводчик, сц…

Other author posts

Comments
You need to be signed in to write comments

Reading today

Ryfma
Ryfma is a social app for writers and readers. Publish books, stories, fanfics, poems and get paid for your work. The friendly and free way for fans to support your work for the price of a coffee
© 2024 Ryfma. All rights reserved 12+