Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога
Уже прокликали до паю,
А я собі у
Молюся богу… І не знаю,
Чого маленькому
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго
Запекло,
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята!
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!..
А
При самій
Недалеко коло
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої
І поцілувала …..
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі
Моє… лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи,
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим,
Людей і бога не
Друга половина 1847,
Орська кріпость]
