То не лебеді кричали,
Не сполохані зигзиці.
То ловили
Українок білолицих.
Степовими
Налетіли, ніби круки.
Рвали тіло нагаями,
Ще й ламали білі руки.
Потішались до світанку,
Все спалили до билинки.
Йшли при конях полонянки,
Цебеніла кров на литки.
А коли дорога
Відняла останні сили,
Забриніла раптом
Та й звелася в небо синє.
Яничари, яничари!
Чи не так співали мами?
Яничари йшли й мовчали,
Тільки плямкали губами,
Ніби, вчувши голос мамин,
Пригорталися до
Першим кинувся
Й заволав без тями:— Цитьте-е-е!
Та мелодія
Залила ревіння кляте.
Забивали кляпом рота
Виривалася з-під кляпа,
Зацвітала буйним квітом,
Билась в горі об
То ж чиї, скажіть, ви діти
Яничари, яничари?
Чи не кобзи і
Вам озвуться над
Пісню шаблями рубали,
Плюндрували копитами.
Вже й від бранок тільки шмаття,
А вона все лине й лине,
Ніби кара і прокляття
Біла туга
Не туман вставав із зілля,
Не сичі вночі кричали
Серед степу з
Землю їли яничари.
