Роботонько моя, моя скорбото!
Чи любить хто, як я тебе люблю?
Не кидай оком гнівно на
Ось тільки витру піт — і дороблю.
Як я робив! — і звечора, і зрану,
І сяк тебе улещував, і так.
А ти мені ятрилась, наче
Роби доладніш, не сиди,
За барки брала, одягала пута,
Попід очима ставила синці.
Тулилася до серця, ніби
Роби, роби, не йди на
Тягла вперед, віддавлювала п’яти,
Ув очі цілувала серед мук!
Куди тебе подіну я, трикляту,
І як, таку кохану, збуду з рук?
Не гнівайся, пусти хоч на хвилину,
Уже не горб у мене — три горби!
Візьму і вмру.
А ти і в
Вставай, ледащо, трохи ще зроби!”