Балада про рідну пісню

То не лебеді кричали,

Не сполохані зигзиці.

То ловили

Українок білолицих.

Степовими

Налетіли, ніби круки.

Рвали тіло нагаями,

Ще й ламали білі руки.

Потішались до світанку,

Все спалили до билинки.

Йшли при конях полонянки,

Цебеніла кров на литки.

А коли дорога

Відняла останні сили,

Забриніла раптом

Та й звелася в небо синє.

Яничари, яничари!

Чи не так співали мами?

Яничари йшли й мовчали,

Тільки плямкали губами,

Ніби, вчувши голос мамин,

Пригорталися до

Першим кинувся

Й заволав без тями:— Цитьте-е-е!

Та мелодія

Залила ревіння кляте.

Забивали кляпом рота

Виривалася з-під кляпа,

Зацвітала буйним квітом,

Билась в горі об

То ж чиї, скажіть, ви діти

Яничари, яничари?

Чи не кобзи і

Вам озвуться над

Пісню шаблями рубали,

Плюндрували копитами.

Вже й від бранок тільки шмаття,

А вона все лине й лине,

Ніби кара і прокляття

Біла туга

Не туман вставав із зілля,

Не сичі вночі кричали

Серед степу з

Землю їли яничари.