Десь гори зеленіта море патлате.
Там жінка вродливасина вродила.
Соками повний із хмелю землі,він виріс на горах високих,мов дуб,що Дунай заховав між гілля.
Бурі із моря над сином літали,наче у вирій важкі журавлі;із крил своїх пера губили вони на луги;у перлах із дна океану ті пера були.
Він їх збирав на лугах,як удова колоски на стерні,та високе чоло прибирав.
А небо глибоке та поле широкетабун соколівдо серця пустили,у груди йому.
Житом засіять хотів він долиниі зорями гори,мов росяним
Та в хмарах над миром,на тім’ї гори до скелі його прикувалилюди із чорних печер.
Як бурі надзорянічуба закинуть йому на чоло —ніч наступає;одкинуть, застогнуть на грудях землі —жевріє день.
А мати ридає на скелі самотня,і капа одвічно на камінь із білих
Луною йому просявають ліси та садкиколо селу білому цвіті,в солодкім меду веснянім.
Мати ридає над моремна кручі;хмари спивають там сльози,розносять дощіод гір та до гір —на поля та лісиофіру жіночого
Цить, моє серце, се казка!1921 р.