Не треба мумій.
Наших дум
Не їх шукає в зоряну годину.
Від тління слово нас оберіга:
Якщо є слово — маємо людину.
А слів бракує — не твоя вина:
Людська душа не помирає доти,
Допоки не вмирають імена
Як напис на мечі:
Коваль Людота”.
Іржавий меч знайшли серед
Руків’я срібне зблиснуло під плугом)
І вже мені не треба інших слів:
Я поріднився з ковалем, як з другом.
Людота свитку зодяга
Ледь–ледь кулак в її рукав залізе)
Ми на болото їдем по руду,
Щоб з неї в кручі виплавить залізо.
Пильнуй, де густо плаває іржа
То водяник її підняв, до речі.
Нас чаклунами навіть князь вважа
І ми стосовно цього не перечим.
Я смикаю важкого держака,
Бо шкіряні міхи–легені горна.
Коваль бере з полиці молотка
І полилась мелодія мажорна.
До полудня роботи вистача,
Відтак спочити ляжем під березу.
Помре лиш той, хто замовляв меча
Але ж не той, хто викував це лезо.
Можливо, хтось пізнає гострий
І люто лясне по халяві пліттю,
Бо не “кузнєц” на лезі, а
Хоч меч прийшов з десятого століття..
Хто б ти не був — шукай слова
І знай, що ми не помираєм доти,
Допоки нас тримають на
Рука і слово коваля Людоти.
