1.
На градуснику — мінус сорок п’ять.
Птах падає, згорнувши мертві крила.
І ніби дослухаються світила,
Як промені, ламаючись, дзвенять.
Ні звіра, ні
Тільки
Кружляєш у мордовській сніговиці.
Здається, вимерли дерева й птиці
Позалишались вишки і дроти.
Та вітер, що пронизує до
І змушує відчути в ці
Беззахисність планети і
Перед свавіллям хаотичних сил.
Немовби хтось на шмонах
З планети одяг, щоб її, небогу,
Погнати в темну, крижану дорогу
Засвистану, без захисту і прав.
Іржаві металеві
Їй повпивалися у біле тіло.
О, як їй, безталанній, заболіло
Чи здатні відчувати це зірки?
Чи їм втямки, як чудо із чудес
Людську істоту на собі носити.
Терпіти підлих, годувать неситих,
Що прагнуть Бога вижити з небес.
Ти йдеш по шпалах.
Ще нема знаття,
Що тут під кожною лежать
Історія на золотій
Їх, лицарів, поверне з
А зовні колія як колія
Хіба що, може, позабута Богом.
Ти думаєш: поза яким
Тебе, наморену, зустріну я?
І скільки нам дадуть —чи три доби,
Чи ні одної?
Бо й таке
Для когось в грудні ночі прибуває,
А в нас як прибуває,
То журби.2.
Дозволь, моя люба, тебе роззуть.
Руки і ноги твої
В кімнаті, де тіні мерців повзуть,
Де в стінах
Атоми смерті.
Атоми тих, що давно в землі.
Тіні отих, що повзуть
Там, де чатують вівчарки
Попід смертельним парканом.
Цитьте, прокляті.
Тю-тю, не гарчіть
Ліпше вартуйте Харонові весла.
Твій поцілунок чомусь гірчить
Що ти мені на губах принесла?
Тіло твоє не забуло мене?
В наклепів, знаю, отруйне жало.
Як мені серце навчить дурне,
Щоб на плітки не зважало?
Там, де дозують повітря ковток,
Де розліноване в клітку небо,
Скільки наслухався я пліток
Чорних пліток про тебе!
Голубоокий
Їх до світанку нашіптував радо.
Знають:впаду, мов осінній каштан,
Тільки повірю у зраду.
Знають:живлюся твоїм теплом,
А як тебе не буде
Схожі на дерево з чорним
Стануть поетові груди.3.
А цур їм, пек
Отим рудим вівчаркам.
Я хочу тіло бачити твоє.
Це ти, кохана, чи ранкова хмарка?
Над ліжком чисте сяєво встає.
Благаю мовчки: будь скупа і строга.
Нікому не даруй ні промінця.
І думаю про тебе та про Бога:
Без нього неможлива врода ця.
Неначе й справді не було розлуки
Ти плещешся, мов хвилька золота.
Які, кохана, в тебе ніжні руки,
І як у мене серце вироста!
Немовби світлий дух приходить з неба,
Сповняє груди подихом добра.
Я поза дротом лиш тому,
Що треба
Для
Для
Для
Повір мені: я вистою, зумію
Аби спокійною була душа.
Кинь ласе яблуко в очиці Змію,
Який тебе підступно спокуша.
Не вмре Дніпро.
І ми не повмираєм.
Засяє сонцем неба синій дах.
І стане Україна справді раєм
Лиш Змія не викохуйте в садах!4.
Корінь мій — ти.
Наче пісня нетлінна,
Ти принесла мені славу й снагу.
Вслід за тобою ішла Україна
Тяжко ішла по мордовськім снігу.
Ось вони, рідні озера та луки,
В синім добрі солов’їних ночей.
Все, як було до тієї розлуки,
Котра поклала межу для очей.
Все, як було: і лелеки, і лосі.
Трави по груди, ромашки в лугах.
Чарка в неділю, як повелося.
Пісня під вербами на берегах.
В лузі пасуться телята й корови.
Між ясенами — дорога в село.
Наші прогулянки, тихі
Ні, я не хочу,
Щоб так, як було!
Ні. я не хочу.
Бо поруч із
Завжди стояла істота ота,
Котра цікавиться думами й
Сита,п’яненька,
Безбожно свята.
Все їй покірне
І люди, й лелеки.
Дім романіста й звірине кубло.
Рідна Вкраїно!
Кохана,
Ні, я не хочу,
Щоб так, як було.
Виживу.
Вистою.
Не покорюся
Навіть якщо не побачу
Люте гарчання у завірюсі.
Стукіт у двері.— Прощайтесь.
Пора.5.
Хоч мить іще.
Спиніться, літаки і поїзди!
Ущерть позамітайте, хуртовини,
Усі дороги,
Що ведуть сюди.
І звідси теж.
Бо це нелюдська справа
Тебе відняти від мого єства.
Чи люди у зірок спитали права?
І як на зло
За тиждень до Різдва.
Авжеж, на зло!..
Холодним склом
Між нами світ
В морозах, у диму,
Сам
Із душ здирає мито
І ми
Платимо йому.
Він нас роз’єднує,
Щоб наша
З
Не склалася в
Коли ж тепер.
Моя голубко мила,
Я знов
До серця пригорну?
Коли ж ти,
Схожа на ранкову хмарку,
Мене зігрієш сяйвом золотим?— Р-р-рік, р-р-рік р-р-розлуки,
Гайвороння карка,
Вгорнулось
В рудуватий дим.
Востаннє
Із-за дроту
І разом з
В небосхил пішла.
Кристалами
Пара з рота.
Вмерзає в простір .
Снігова імла.
А я молюся.
Серце — свіжа рана,
Яка нелюдський
В собі збере.
Боли мені!
Звучи в мені, кохана,
І дріт
Не виживе,помре.6.
Мете над
Віхола розлуки.
Та в мить,
Коли порідшає імла,
Я бачу:
Ти, кохана, білі
До мененад
Простягла.
Літа
Змусили
Переконатись:доки ми живі,
Нас двоє (ти і я)
Одна
Одна особа,а не різних дві.
І це не просто
Це—природа,
Глибинна сутьлюдей,дерев,зірок….
Ген Шлях
Кличе нас до броду,
Де плине вічність
Не тюремний строк.
Неначе сніг,
Порозгрібавши зорі,
Іду,вдивляючись в живі світи,
Ось двоє серед небав
Стоять,
Глянь:це я і ти.
Ми—дві зорі,
Що кидають проміння,
Яке життя
В лісах.
А
Лише
Світил,
Що поєднались в небесах.
Бо для живих
Жіноча врода
Однаково,
Що для пустель вода.
Бо ми — два ока,
Котрими
Творіння власні огляда.
Коли б і
Загинули б не
Ти і я:
Не вийшло б
На альпійські схили,
Спинилася
Дніпрова течія.
В підземний
Ельбрусу чи
Попадали
Вершини снігові.
Кати й тюремщики
І ті б померли.
Бо серце світу
Дві душі живі.
Дві,що в одну злились.
Одна особа,
Яка, роздвоївшись,
Знайшла
Розлука
Єдності жорстока проба,
Як проба нервів
Віхоли
Мете над
Віхола розлуки.
Та в мить,
Коли порідшає імла,
Я бачу:
Ти, кохана, білі
До мененад
Простягла.3-
