Мені здається, я не знаю,
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще
В свиню абощо та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.
І справді так.
Мені
За простих сірих
Вони і господом забуті!
Так що ж мені тут гріти-дути!
А де оті?..
Невже в
Годує хам собі на сало?
А може, й так?
Добра
Вони творили на землі,
Ріками сльози розлили,
А кров морями.
Люде знають,
Кого годують, доглядають.
І що ж ви скажете: за
Лили вони моря
Або за себе?
Ні, за нас!
За нас, сердешних, мир палили!
Поки їх в саж не засадили.
Якби не те, то певне б
Свинар в толоці.
Кляті! кляті!
Де ж слава ваша??
На словах!
Де ваше золото, палати?
Де власть великая?
В склепах,
В склепах, поваплених катами,
Такими ж самими, як ви.
Жили ви лютими звірми,
А в свині перейшли!..
Де ж ти?
Великомучениче святий?
Пророче божий?
Ти меж нами,
Ти, присносущий, всюди з
Витаєш ангелом святим.
Ти, любий друже,
Тихенько-тихо… про
Про безталанную, про горе;
Або про бога та про море,
Або про марне литу
З людей великими катами.
Заплачеш тяжко перед нами,
І ми заплачемо…
Душа поетова святая,
Жива в святих своїх речах,
І ми, читая,
І чуєм бога в небесах.
Спасибі, друже мій убогий!
Ти, знаю, лепту
Свою єдину… Перед
Багато, брате, заробив!
Ти переслав мені в
Поета нашого,— на
Мені ти двері одчинив!
Спасибі, друже!
Собі хоть мало…
Надію в серці привітаю,
Тихенько-тихо
І бога богом
Перша половина 1850,
Оренбург]
