6 мин
Слушать

Мар’яна-черниця

Оксані

На пам’ять того, що давно

Вітер в гаї

Лозу і тополю,

Лама дуба, котить

Перекотиполе.

Так і доля: того лама,

Того нагинає;

Мене котить, а де спинить,

І сама не знає

У якому краю мене заховають,

Де я прихилюся, навіки засну.

Коли нема щастя, нема талану,

Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,

Не скаже хоть на сміх:

Нехай спочиває;

Тілько його й долі, що рано заснув».

Чи правда,

Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво — твою красоту.

Кого ти без мови, без слова

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш.

Оксано!

Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар’яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же,

Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар’яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

Петербург,ноября 22, 1841

У неділю на

Дівчата гуляли,

Жартували з парубками,

Деякі співали

Про

Та як била мати,

Щоб з козаком не стояла.

Звичайне,

То про своє все й співають,

Яка про що

Аж ось з хлопцем старий

В село шкандибає.

В руках чоботи, на

Латана

У старого; а дитина!

Сердешна дитина!

Обідране;

Несе

Достеменний син Катрусі).

Дивляться

Кобзар іде!

Кобзар

Та всі, якомога,

Хлопців кинули,

Зустрічать

Діду, серце, голубчику,

Заграй яку-небудь.

Я шага дам».—

Я —

Всього, чого

Всього дамо… одпочинеш,

А ми

Заграй же нам

Чую, любі,

Спасибі вам, мої квіти,

За слово ласкаве.

Заграв би вам, та, бачите,

Справи нема… справи.

Учора був на базарі,

Кобза

Розбилася…» —

А струни

Тілько три

Та хоч на трьох

На трьох… Ох, дівчата!

І на одній колись-то грав,

Та ба, вже не

Постривайте, мої любі,

Трошки одпочину.

Сядьмо, хлопче».

Посідали.

Розв’язав торбину,

Вийняв кобзу, разів зо

Ударив по

Що б вам заграть? постривайте.

Черницю

Чи чували?» —

Ні, не

Слухайте ж, дівчата,

Та кайтеся… Давно

Була собі мати,

Був і батько, та не стало;

Осталась вдовою,

Та й не молодою,

І з волами,

І з возами,

Й малою дочкою.

Росла дочка Мар’яна,

А виросла, як

І висока,

Хоч за пана гетьмана.

Стала мати

Та за пана єднати.

А

Не до

Виходила гуляти,

Не до пана старого,

Усатого, товстого,

А з

В гаю, в

Що вечора святого

Розмовляла,

Жартувала,

Обнімала,

А іноді усміхалась,

Плакала,

Чого ж плачеш, моє

Петро запитає;

Вона гляне,

І сама не

Може, думаєш, покину?

Ні, моя рибчино,

Буду ходить, буду любить,

Поки не

Хіба було коли в світі,

Щиро що кохались,

Розійшлися, не

Й живими остались?

Ні, не було, мій голубе.

Ти чув, що

То кобзарі вигадують,

Бо, сліпі, не знають,

Бо не бачать, що є

Чорні, карі очі,

І високий стан козачий,

І гнучкий дівочий.

Що є коси, довгі коси,

Козацька

Що на мову на

В глухій

Усміхнуся; скажу

Орле сизокрилий,

Люблю тебе й на сім світі,

Як на тім любила».

Отак, серце, обнімемось,

Отак поцілую,

Нехай вкупі

Умру… не почую.

Не почую…» Обнялися,

Обнялись,

Отак вони любилися!

На той світ

Обнявшися переступить;

Та не по їх стало!

Щовечора сходилися,

І мати не знала,

Де Мар’яна до

І з ким

Воно мале ще, дитина,

Нічого не знає».

Угадала стара мати,

Та не все вгадала,

Знать, забула, що

Сама дівувала.

Угадала мати:

Не знає, як треба на сім світі жить.

Думала — ні люди, ані

З Петром не розрізнять… уміла любить.

Думала, що тілько кобзарі співають,

Бо, сліпі, не бачать карих оченят;

Що тілько лякають молодих

Лякають, дівчата, правдою лякають!

І я вас лякаю, бо те лихо знаю,

Бодай його в світі нікому не знать

Того, що я знаю… Минуло, дівчата!

Серце не заснуло, я вас не забув.

Люблю вас і досі, як діточок мати,

Буду вам співати, поки не засну.

Тойді ж, мої любі, як мене не стане,

Згадайте про мене, про мою Мар’яну;

Я вам з того світа, любі, усміхнусь,

Усміхнуся…» — та й заплакав.

Дивились дівчата,

Не питали, чого плаче?

Та й нащо питати?

Минулося.

Ласкаве

Щире слово…

Утер сліпі

Вибачайте, мої любі,

Нехотя журюся.

Так от, бачите,

З убогим

Щовечора розмовляла,

І мати не знала,

Дивувалась, що се

Мар’яну спіткало?

Чи не пристріт?

Сяде шити

Не те вишиває;

Замість Гриця, задумавшись,

Петруся співає.

Часом сонна розмовляє,

Подушку

Мати спершу сміялася,

Думала — жартує,

Потім бачить, що не жарти,

Та й каже:

Мар’яно!

Треба буде старостів ждать,

Та, може, й од пана!

Ти вже виросла нівроку,

Уже й дівувала;

Я вже думаю, що,

Насилу

Що вже й заміж, коли

А за кого,

Хто вподоба, тому й оддам».

Співає

Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого.

Нехай старий бурлакує,

Гроші заробляє,

А молодий мене любить,

Долі не шукає.

Не шукає, не

Чужими степами.

Свої воли, свої вози,

А між парубками,

Як маківка меж квітками,

Цвіте, розцвітає.

Має поле, має волю,

Та долі не має.

Його щастя, його доля

Мої чорні брови,

Довгі вії, карі очі,

Ласкавеє слово.

Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за

Дочко моя,

Мар’яно,

Оддам тебе за пана,

За старшого, багатого,

За сотника

Умру, серце мамо,

За сотником

Не вмреш, будеш панувати,

Будеш діток

Піду в найми, піду в люди,

А за сотником не

Будеш, дочко Мар’яно,

За сотником Іваном».

Заплакала,

Сердешна

За старого…

За сотника Івана…»

Сама собі розмовляла,

А потім

Я ще, мамо, не виросла,

Ще не дівувала.

Бо ти мене не

Вранці до криниці,

Ні жита жать, ні льону брать,

Ні на вечірниці,

Де дівчата з

Жартують,

Та про мене, чорнобриву,

Нишком

Багатого дочка батька,

Шляхетського роду».

Тяжко мені.

Тяжко, мамо!

Нащо дала

Нащо брови змальовала?

Дала карі очі?

Ти все дала, тілько долі,

Долі дать не хочеш!

Нащо ж мене годувала?

Нащо доглядала?

Поки лиха я не знала,

Чом не

Не слухала стара мати,

Лягла спочивати.

А Мар’яна за

Ледве вийшла з хати.

Ой гоп не пила,

На весіллі була,

До господи не втрапила,

До сусіда зайшла,

А в

До

В льоху спати лягла.

Із льоху та в льох,

Завертали в горох,

І в коморі, і

З нежонатим

Пустували,

Жартували,

Зопсували горох.

Ой гоп не сама

Напоїла

І привела до господи.

Не побачив Хома.

Хомо, в

Ляжем спати.

Хоми дома нема.

Тряси ж тебе трясця,

Хомо!

Я не ляжу спати дома,

А до

До

Піду в клуню на солому.

Ануте, напилась!

Наша, наша придалась!

Червоніє хвартушина:

Роду чесного дитина».

Отак ордою йшли придани,

Співали п’яні; а

Крізь тин дивилася на те.

Не додивилася,

І тяжко, тяжко заридала.

Таке-то лихо, і за те,

Що щиро любить.

Тяжко, діти,

Вік одинокому прожить,

А ще гірше, мої квіти,

Нерівню в світі полюбить.

Дивіться на мене: я виплакав очі.

Мені їх не шкода, мені їх не жаль.

Ні на що дивиться: ті очі

Що колись… колись-то… Думи та печаль,

А більше нічого не мав я й не маю,

А з грішми такими тяжко в світі жить.

Під тином ночую, з вітром розмовляю,

Соромляться люди у хату

І привітать словом старого каліку.

Укороти, боже, молодого

Тому, хто не має талану любить.

Легше, мої любі, покриться землею,

Ніж бачить, як другий, багатий, старий,

Цілує за гроші, вінчається з

О боже! мій боже! волею

Розбий моє тіло і душу розбий».

Заридав кобзар,

Сліпими очима.

Дивувалися дівчата:

Вже смерть за плечима,

А він, сліпий, сивоусий,

Про колишнє плаче.

Не дивуйтеся, дівчата,

На старі

Щирі сльози.

То не

Вранці при

На спориші і не

Дуже дрібні сльози.

Наплакався.

Струни

Три

Аж до вечора

У темному

Проплакала; прийшов

Вона

Все, що чула од

І що сама

І не втерпіла, сказала,

Як п’яні

Йшли по улиці,

Мар’яно,

Мар’яно!

Чом ти не убога! чом я не багатий!

Чом у мене коней вороних нема?

Не питала б мати, де ходиш гуляти,

З ким коли стояла.

Питала б сама,

Сама свого серця; дала б йому

Любить, кого знає.

Я б тебе

Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,

Щоб ніхто не бачив, де витає доля,

Моя доля, моє щастя,

Ти, моя Мар’яно.

Чом не ти в сірій свитині,

Чом я не в

А Мар’яна, як

Без матері, плаче.

Петро стоїть коло неї,

Нічого не бачить

Тілько сльози Мар’янині;

А сльози

І серед дня лихо роблять.

А що ж серед

Не плач, серце, єсть у

І сила, і воля,

Люби мене, моє серце,

Найду свою долю.

За високими горами,

За широкими степами,

На чужому полі,

По

Найду свою долю!

Не в свитині, а

До тебе вернуся,

Не в бур’яні — серед

Обнімеш Петруся,

Обнімемось, поцілую

Дивуйтеся, люди!

А ти стоїш,

Коли-то те

Швидко, швидко, моя рибко,

Молись тілько богу.

Іди в хату, лягай спати.

А я край

Серед степу

Зорям яснооким,

Щоб без мене

Тебе, одиноку.

Серед степу

Хіба сю ніч кинеш?

Хіба зараз?..» —

Я жартую.

Тепер

Ні москалі, ні татари

Ніхто не

А я чула, що ляхи

То вони жартують.

Розійдемось, моє серце,

Поки не світає.

Чого ж знову

І сама не знаю».[1841,

Петербург]

0
0
341
Подарок

Тарас Шевченко

Стихи Тараса Шевченко. (25 февраля [9 марта] 1814 — 26 февраля [10 марта] 1861) — украинский поэт, прозаик, мыслитель, живописец, график, этногр…

Другие работы автора

Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Сегодня читают

Мольба моя к тебе
Ryfma
Ryfma - это социальная сеть для публикации книг, стихов и прозы, для общения писателей и читателей. Публикуй стихи и прозу бесплатно.