Йдуть дощі неситі на сніги нечисті,не згадаю гадки і не змислю мислі.
Збавлене чи збуте,стерте чи забуте,березень минувся чи прожився лютий?
Зменшується білість, чорнота зростає,крапелини спілі віття угинають —стончуються пучки, і долоні в’януть —падають додолу персні олов’яні,котяться поволі по землі
І княпіє ворон на
Він, струсивши сльоту, мов під крила горнебілі латки снігу в свою пам’ять
Видко йому, видко пляму на подині:чорноту відбитка, згадку про людину.
Не згадає гадки і не змислить мислі:відкіля ця латка? хто у землю втиснув?
Що ні дощ не змиє, ні сніги не збілять —крізь ріллю рахманну виступає сіллю.
Ворон не згадає.
Пригадає простір,бо в його огромі не вщухає постріл.***
