З циклу
Відлуння
І випив простір голос твій —тепер шукай себе самого:хоч видихайсь, хоч занімій,одна надія лиш — на кого?
Подесьбіч — муром житній лан,ошую — золота пшениця.
Попереду — росте бур’ян,позаду — грона
Невже з тобою це було?
А ти — чи був собою?
Промита пам’ять, наче скло,водою дощовою.
Збирав праворуч колоски,по ліву руч — осколки,щоб вимолотить потайкиодну зернину голки?
Все залатав: і плоть, і час,і землю, пам’ять,
Рубці лиш бачу повсякчасна тілі й подовкола.
А на воді — на шрамі шрам;життя — на латці латка,і блиска голка тут і там,та рветься все
І рветься рот від рваних слів,і лускають зіниці,але не залатать тих днів,де знов пробилась криця.***
