Стефанович Олекса

Їм північні вітри гудуть,
Їм сніги замітають путь,
А вони ідуть без упину,
А вони без спочину йдуть

Багрим, недобрим колом,
Так, мов його не треба,
Так, як іще ніколи,
Сонце упало з неба

О Ти, що тамо, де Почаїв,
Під небом вставши голубим,
Далеко в простори
Золотоглавієм своїм,

Просто
Не йти
Ані ліворуч — ні
Хай лише вітер поруч,

Є
Занадто панська — Польща
З нею важко
Гидке — московське: вірний твій холоп,

Мури якісь, хтось ридає на мурах,
А перед мурами
Де б це, скажи мені, вірний мій джуро,
Ми опинилися, де б

Зростає грім Дніпрових струн,
Замурували хмари
Як ніч, нахмурився Перун,
Його обурив сон недобрий,

Вони встають живими у
Смієшся ти, а я ридаю, друже”
Як ти у них, ніхто, вкраїнська душе,
Так не сміявсь, не плакав у віках

Сокіл літа високо,
Сонцю і
Остре соколе
Дивиться просто в вічі

У силі своїй — всепотужний
Краса його — криці краса
В десниці спис
І смерть на вістрі спися