Вони встають живими у
Смієшся ти, а я ридаю, друже”.
Як ти у них, ніхто, вкраїнська душе,
Так не сміявсь, не плакав у віках!
З того плачу котився небом жах,
Того сміху і пекло не
Їх два було, чиє ширяння — дуже,
Чиє крило — напруга і розмах.
Та рід й земля, що праведно-суворі,
Лиш одного взяли у вартові:
Нехай згучить в чужинному
Не мертві будьте, душі, а живі”,
Нам із-над круч рокоче,
Заповіте”,
Твоє “вставайте, кайдани порвіте!”.
Прага, 1938
