Маланюк Євген

Herr, es its Zeit!
Р.
М.
Час

Все упованіє моє На Тебе, мій пресвітлий раю…                 Т.
Воркував голубий Іордан за її плечима,
Крильми срібними краяли вічну блакить голуби,
Її звали Марія.— А як же вгадать твоє ім’я

Знаю — медом сонця, ой Ладо,
В твоїм древнім тілі — весна.
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антично ясна.

Завжди напружено, бо завжди — проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так без шляху, без батька, без предтечі.

Готична ніч.
На небі, як у книзі,
Механіка виконує закон.
Холодний місяць — лисий метафізик

Юрієві
Вас пригадало, милий Юріє,
Це літо хворе і жагуче,
А Ви вже там.

Повіє вітер з Понту.
Скитський
Прокинеться, зітхне, і буйна

Всі вироки, здається,
Рвучким і ярим віршем… А
Ще догнива, як здохлий бронтозавр,
І труп — горою — мертво бовваніє.

Біла лагода яблунь в цвіту.
П’ю життя моє спрагненно-радо.
Прийдеш, прийдеш? — і легіт: прийду

Ти виростала, квітла й
І втілилась — в медвяний
Та яблука.

Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались
Під утомленний грім гармат.

Стилет чи стилос? – не збагнув.
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.

Знов захід буряний.
Недобрий.
Знов пророкує кров’ю літер,
Що ми загинем, яко обри

Ave Caesar, співучий серпне,
Августійший владарю літ!
Солодощ пізніх овочів терпне,
Сяйво твоє все більш

Ані шаблі, ані
Не схрестити в останнім герці:
Та ж камінно-мертва душа,
Те ж безлюбе і чорне серце.

Будівлі дні ніхто не вирішив,
В очах від Вавилону — чорно.
На каторзі жорстоких
Так тяжко душить слово-жорно.

І знову зустріч.
Це вже
У днях життя її зустрів.
Тонке обличчя

Від віку й донині Еллада й Юдея
Два ворога лютих на древній землі
Хрестом і залізом та ядом
Руйнують-будують і Рими, й Кремлі.

Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це ж лиш рупор мас,
І вже менш за все —
Кобзар Тарас“,

Крик Ксенофонтових
На подих простору і солі
І ось реве бурунний
Рабом вітрила і бусолі.

Все, що має статися, вже сталось.
День тверезий.
Праця з-під ярма.
Чи ж почую, як щодений

Напружений, незломно-гордий,
Залізних імератор строф
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.

Досі сниться метелиця маю,
Завірюха херсонських вишень.
Золоті Ті очі

Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки