Збірка
Привітання
І шепотом по полі рознеслося:на обрій, мов на терези ваги,хтось в огрядні, пузаті клав стогинабрякле борошном, товсте колосся.
І зашуміли враз:
Ще зірвемося”.
Так загуділи колоски туги,бо вітер за чуби гнуздав лугиі торгав горді скирти за волосся.
Бо ж краще їм, як нидіти в млині,як гинути від жорен тяготи,щоб вихор їх розмів по далині,щоби метіль розвіяла осіння.
О, хто не знає ще бажань втектиз-під млинового сірих днів каміння.
Орел і
Орел, король просторів, вдаль летів,над полову мідь піль, синь моря лав,над опар хмар шлях крил його дрижав.
Враз чути літака на небі спів.
На ворога вид — в серці лють і гнів;шалені перегони з ним почав,ставав чорнішим ліс і меншим став,аж сил нема, до літака присів.
І ми пливем крізь місяці та дні,самітні в хвилях моря кораблі,у промахів і сумнівів борні.
І над низи зриваємося злі,не знаючи, що можна від землівтекти лиш іноді — та тут на ній.
Такі бувають часом дивні хвилі,що, сам не знаєш звідкіля, чому,приходять в ніч, від померків німу,чи в день, як сонце стане в повній силі.
Далеко бачиш — в незчисленні милі,віддихаєш, дереш на шмаття тьмуі чуєш давню радість, ту саму,яку в щоденщині згубив ти пилі.
Горбами та низами йдуть дороги,схвильована морських поверхня грив —це крізь життя змагання шлях пологий.
Хоча б чоло батіг невдач порив,не жаль, бо ступенем до перемогистає нам кожний, хоч невдалий, зрив.
Так тихо.
Місяць лиш з-за хмар погляне,порине в чорних тіней знов тенета,гряде грязька, густа імла з бескета,повітря є гниле, липке, погане.
Нараз крайнебо від луни багряне,вогнем угору вистрілить ракетаі задрижить, немов тремка трепета,мільйоном іскор в неба синь розтане.
О!
Серце мріє вирватись із лонатяжкої дійсності, із буднів грунтув безкрає небо, в соколів околи.
Тут розсипатися в червоні грона,в криваві розірватись букви бунту,на землю не вернути вже ніколи.
Старе
В холоднім сутінку сухого льохупо стінах тиша кане зерном граду.
І п’яний, м’ятний запах винограду,й ряди пляшок, що в сповитку із моху.
В цю кучугуру, мов у землю соху,вбиває час плісні кошлату шпаду.
Пляшки набрякнуть у тісноті спадуі тріскають, немов струки гороху.
Вино в пісок усякне, червінь рожувійде в зелень мохового прута.
І ми, буває, нашої такожбажаєм дійсності розбити стіни,дарма, що, може, кинувши їх пута,ми б розіллялись на незнані ріні.
Блакитну плахту неба передернараз, мов тишу грім, червоний серп;мов з ран, булькоче кров огню зі щерб.
В повітрі пах припалений чабер.
Даремно воду ллють з криниць й озер.
Вогонь над голови пузаті вербпідносить косу полум’я, свій герб,як віяло з рудо-червоних пер.
Стрункою шиєю верх стін і брамхитає в сторону праву та лівуз жагою дикою; його жарким устамкривавим віддиху безмежжя треба.
Та іскрами жбурляє в хмари з гніву,що сам не може підпалити неба.
В морях з шафіру плюхкають краплини,хлюпочуть срібні краплі в сріблі рік,і гребінь вітру чеше їх відвік,і сонце п’ють, мов овочі калини.
В цілунках тих ростуть дрібні цятиниу білопері хмари, літа лік;підносять вгору свій вогнистий бік,геть утікають від землі долини.
Та вітер вдарить в їх легкі вітрила,та млу зморозить білогриву в воду,на землю їх ваги вертає сила.
Нам годі побороть свою природу,бунт вічно палить, вічно ломим крилаі знов спадаєм на землі колоду.
Летіли понад морем раз лелекидо вирію, до південних країв.
Гаїв, де кипариси, чувся спів,і усміхались землі їм далекі.
Та задрижали вмить від небезпеки,бо крила їх охляли.
Жах глядів.
Та ліс удалі виріс парусів;всі з щастя криком на вітрил смереки.
Завчасна радість, заміри невдалі,бо судна в сторону противну мчали,до півночі грізні дрімали скали.
Так зриви доля нам на інший шляхзверта не раз; з розпукою в очах,що хід їх, бачимо, в чужих руках.
В малій кімнаті стіни, наче руки,тримають полохливу тишу в жмені.
Сіріють тіні просиво-зелені,самітня свічка блимає зо скуки.
Шушукають якісь далекі звуки.
А гнотик, в восковім їздець стремені,свої маріння топить дивні, безіменні,мов стеарин, блідим вогнем ошуки.
І тухне, й знов палахкотить ясніше,хоч все заснуло, хоч у сні все дише,хоч палить власне тіло біло-срібне,хоч нищить ніч його все нижче й нижчей ним темряву, мов гудзиком, застібне.
До свічки наше серце є подібне.
Божевільна
Дзюрить, дзичить, дзюрчить, дзирчить вода,мелодії грає на каміння флейті,а в білих пін хвилястогривім рейдіриб щічки розцвітають з глибу дна.
Над плесо вискочила з них одна,та, сонця колесом побита в леті,упала вниз.
Відтоді є в хвиль метісамітня та німа, хоч молода.
Поете!
Чорний шлях твій, чорна скиба,не заспокоїть сірини багонцечужа ржа біржі, гниль коржава гриба.
І мрій снуєш срібнясте волоконце,і вверх глядиш, мов навіжена риба,яка побачила хоч раз вже сонце.
З-за шиб проміння жмут, мов блиск омани,осіннім усміхом з далеких лукбренькливі мухи манить на рундук.
Мандрують хмарою дрібні прочаний глядять очима, повними пошани,як сиве павутиння в’є павукй в вікні від дотиків охлялих рукблідо-червоні спіють баклажани.
На грядці їх застала осінь рання,як ще були зелені, молоді;тепер крізь скло читають хмар письмо.
Так наші мрії, заміри, бажанняперейдуть часто в дійсність аж тоді,коли від себе їх відірвемо.
Є світ над нами високо такий:без бур, без туч, без хуг, без гроз, без граду,що в літній день житам приносить зраду,що в очі б’є квіток, неначе кий.
І не пече полудня жар палкий,лиш тиша має там безмежну владу,й не дасть шаліти хижому торнаду,й мовчанням шепотить німі казки.
Однак не можна жити там нікому,бо лютий холод палить гірш від громуі найсильніші крила вмить поломить.
Безбарвна сивина колотить розум.
Так і життя без бур, борні, утоминас тишею здавило б і морозом.
Де батьківщина, де твоя, скажи.
Якої син планети чи комети,які твій лет міжсвітний має мети,де перед мандрами давніш ти жив?
Міжзірний волокито та бродяго,в безкраю безвість пущений в крутіж, —сліпучий, ярий спижу, що горишна вежі світу полум’яним стягом.
Незбагнений в рахунку астрономів,уроджений в височині німій,навіщо в низині шукаєш дому,на власнім гробі кам’яна статує?”— Поете, не журись.
Упадок мійжар мого серця від зими врятує.
Солом’яні, руді, мутні краскивже осінь пензлем сонця по городірозкидує, й старій, гнилій колодіподібні барвою стають листки.
На старість жовкнуть гарбузи тяжкі,горох журливо хилиться, та й годі.
Босоніж буйний вітер біг по броді,ногами топче мокрими стручки.
І опустіє лан, що цвів у літі.
Зістанеш ти самітний та німий,в блиск дивлячись, що вічно той самий.
Хай дощ, хай буря, хай зів’януть квіти,осліпнеш, почорнієш, та глядітине перестанеш ти ні… ми.
Шумить життя журливе жовте жито,подій хитає повні колоски.
Додолу вітер гне плоди важкі,як спіє зерно людських мрій налите.
І провіває синє неба ситопшеницю діл крізь зір дрібні зірки.
Змагання, мов повою колоски,оплотом обплели землі корито.
Дорогу нам не стелять тільки рожі,навпроти віє вітер сніговий,на скелі пнемось гострі, непригожі.
Благословенний шляху грозовий!
Як намагатися й впадати можеш,щасливий, друже, ти, бо ще живий.
