Два серця

З Ярослава Мов гамір труб і бубнів, псалма дзвонів, Мов водоспад, що вниз невпинно рве, Мов тисяч львиць, що кожна з них реве,

Долго на сердце хранит он глубокие чувства и мысли: Мнится, с нами, людьми, их он не хочет делить! Изредка — так ли, по воле ль небесной — вдруг запоет он, — Боги! в песнях его — счастье, и жизнь, и любовь,

Йде дощ малин. Племена бджіл шаліють. Струни світлапоторгані. Приїхали посли з золотоморя.

Фіялки й телефонна трубказаворожливим сяйвом кличе,і місяць, мов червона губка,змиває попіл дня з обличчя. Слимак з ебену, темна мушляі вухо ночі — лійка чорна,і пахощі духмяні душать,мов пальці на кларнеті горла. З очей фіялок смутком…

Други, пусть года несутся, О годах не нам тужить! Не всегда и грозды вьются! Так скорей и пить, и жить!

Калина похилилась вниз,мов ягода росте червоне слово. Весні окриленій молись,карбуй на камні пісню калинову! Та промінь сонця, мов стріла,проколе слово і проріже камінь,і лиш калина, як цвіла,цвіте щороку листям і піснями.9 березня…

Как? житель гордых Альп, над бурями парящий, Кто кроет солнца лик развернутым крылом, Услыша под скалой ехидны свист шипящий, Раздвинул когти врозь и оставляет гром?

Об слово дзвонить слово — кусні бронзи віщі.— Співаю, не клянурозгромленим полкам, пощербленим рядам, потрощеним когортам! Хвала усім, що з пристрастю цілують сестру на бойовищах,а тим, що ляк в них, мов слимак у мушлі, й гнуть тростини…