Пітьмаву безодню промацував промінь далекий,щоб виявить в ній таємницю буття.
Біліли димами по гніздах лелеки,і прагли дерева земного злиття.
А промінь ішов змійовими валами,жуків висрібляв і траву хилитав;він світлом своїм примагнічував плями…і ними порожні очниці
О зірко!
Ти вузлик на згадку про вічне,щоб я — проминущий — свій вік пам’ятав,щоб я пригадав, як цей промінь двосічнийповздовжньо мене вже колись розтинав.
Усе поділивши на ліве та праве,він в серці полишив проміжок пустий,де світло струмке запеклося криваво,проміжок, який лиш заповнюєш
Та нині той промінь ввійшов, як у піхви,байдужим металом з малюнком іржіі витіснив плач, перемішаний сміхом,з грудей — і за мить я вже геть спорожнів.
Ваги не було, бо і час був відсутній,а промінь, мов паля, занозивсь у плоть,і біль був зарукою мук на майбутнє,і світло текло, щоб мене розколоть.
Без тебе, любове, і я спорожнілий,утратив міцноту, не маю суття.
Ти міряєш, зіронько, променем білимглибінь самоти і болючість життя.***
